Розділ 20: Вогонь і змія

Підземелля Слізерину зустріли Альбуса Северуса Поттера холодом і тишею, наче серце стародавнього каменю, що билося повільно, але невпинно. Час минув — бенкет закінчився під аплодисменти, Макґонеґел оголосила правила ("Ніяких феєрверків у коридорах!"), і першокурсники розійшлися під проводом старост. Зала гуділа ще довго: шепоти про "Поттера в зеленому" лунали, як закляття, — "Невже справді?", "Снейп би пишався!", "Ґрифіндор у шоці!". Альбус не чув. Він ішов позаду групи, поруч зі Скорпіусом Мелфоєм і Максом Ноттом, ноги ступали м’яко по кам’яних сходах, що спускалися вглиб озера. Кожен крок відлунював у грудях — Слізерин. Я в Слізерині. Роуз махала з червоного столу сумними очима, Джеймс дивився здивовано, але підморгнув... Але тиша підземель душила. Альбус був ізольований — не лише від родини, а й від себе. Тягар імені "Северус" став тягарем змії, холодний шепіт у голові загудів тихіше: С-с-самотність...
Сходи скінчилися — стіни зійшлися, відкриваючи загальну залу Слізерину. Альбус завмер. Стіни з темного каменю вкриті лозицями, що мерехтіли зеленим сяйвом, підлога — чорний мармур з срібними інкрустаціями у формі змій. У центрі — камін з смарагдовими полум’ями, що не палили, а гріли магією. Люстри з дрібних срібних змій сипали холодне світло, що відображалося в підвіконнях — вікна виходили просто в озеро: гігантські щуки пропливали повз скло, водорості гойдалися, як завіси. Повітря пахло вологою землею, сріблом і таємницею — не зловісною, а привабливою, як забуті руни. Двадцять першокурсників — бліді, схвильовані — сіли на зелені дивани. Староста, високий хлопець шостого курсу з волоссям кольору платини, проголосив: "Ласкаво просимо до Слізерину! Тут амбіції — ключ до сили. Бібліотека — найкраща, кімнати — найтаємніші. Поттер!" — він кивнув Альбусу з повагою. — "Ти — легенда."
Скорпіус сів поруч, його сірі очі сяяли захватом. "Класно, правда? Дивись — озеро! Мій тато казав, тут є таємний хід до бібліотеки!" Макс Нотт, кремезний хлопець з темним волоссям, потиснув руку: "Поттер у нас — Волдеморт перевернеться!" Інші шепотіли: "Син Гаррі!", "Снейпівський!" Альбус кивнув усім, але всередині — порожнеча. Ізольований. Роуз у Ґрифіндорі, Джеймс сміється десь над ним. Батьки пишаються — чи хвилюються? Він сів на край дивани, руки стиснуті. Шепіт загудів: С-с-самотність...
Староста роздав плани: "Хлопці — ліва спальня, дівчата — права. Світанок о шостій." Група розійшлася. Альбус підвівся повільно, ноги важкі. Скорпіус потяг його: "Ходімо разом!" Вони попленталися коридором — стіни вкриті мозаїкою змій, що шепотіли руни. Спальня хлопців: кругла кімната з двадцятьма ліжками під балдахінами зеленого оксамиту, шафи з срібними ручками, камін з попелом. Кожен ліжко мало табличку: "Альбус Поттер" — поруч зі "Скорпіус Мелфой". Хлопці переодягалися в піжами — шовк холодив шкіру. Інші пліткували: "Поттер, а ти справді такий як твій батько?" Альбус бурмотів: "Ні... просто історії." Макс зареготав: "Побачимо!" Світло згасло — магічні ліхтарі померкли, озеро за вікном засвітилося місячним сяйвом.
Альбус ліг, простирадло прохолодне. Темрява обняла, але сон не йшов. Слізерин. Серце стискалося — не від злості, а від самотності. Роуз спить у теплій вежі, Джеймс жартує з друзями. Батько пише листа: "Пишаюся." Але шепоти лунали: від ліжок — "Поттер... Снейп... Змія..." Шепіт у голові загудів сильніше: С-с-самотність... с-с-сила... Він перевернувся, дивлячись у стелю — тіні змій танцювали. Чому Капелюх обрав? Я хотів Ґрифіндор. Зітхнув, закрив очі. Години минали — хропіння Макса, шепіт когось про "татову паличку". Альбус лежав, ізольований у натовпі.
Раптом — стукіт. Тихий, але наполегливий. За вікном? Ні — з коридору. Скорпіус ворухнувся: "Що?" Альбус підвівся, серце закалатало. Шепіт? Він вислизнув з ліжка, босі ноги торкнули холодний мармур. Двері спальні прочинені — тіні. "Скорпіусе!" — прошепотів. Друг прокинувся миттю: "Альбус? Йдемо!" Вони вислизнули в коридор — темний, озеро мерехтить зеленим. Стукіт лунав попереду. С-с-секрет...
Коридор скінчився дверима — старовинними, з ручкою у формі змії. Стукіт відтуда. Альбус торкнувся — двері відчинилися без звуку. Всередині — маленька кімната: полиці з книгами, стіл з пергаментом, камін з зеленим вогнем. На підлозі — подушка, а на ній... змія. Маленька, сріблясто-зелена, довжиною з руку, очі блищать. Вона шипить, крутиться — налякана? Болюча? Скорпіус ахнув: "Таємна кімната для першокурсників! Тато казав!" Змія кинулася на полицю, шиплячи: С-с-с-с-с! Альбус завмер. Шепіт у голові... став її голосом.
Він ступив ближче, серце гупає. "Ти... налякана?" — прошепотів мимоволі. Слова вийшли... не людською мовою. С-с-спокійно...  Змія зупинилася, голова схилилася. Очі її розширилися. Скорпіус витріщився: "Альбус? Ти... шипів?" Альбус не чув себе — чув її: Біль... вогонь... с-с-стривай... Змія ковзнула до нього — ранена, кров червона на срібній лусці. Інстинкт — він нахилився, торкнувся пальцем. "Не бійся." С-с-спокійно...
Скорпіус ахнув голосніше: "Ти... Парселмовець! Ти Не можу в це повірити!" Альбус здригнувся. Змія спокійно ковзнула на руку — холодна, гладка. Дякую... ... Вона злизала рану язиком. Скорпіус шепотів: "Альбус... це як Волдеморт... але ти не..." Альбус кивнув... Дар? Прокляття? Змія скрутилася на плечі, муркочучи шипінням. Скорпіус простягнув руку — змія лизнула: Друг...
Вони сиділи годину — Скорпіус розповідав про руни ("Змії — символ Салазара!"), Альбус гладив змію. Самотність відступила — тепло Скорпіуса, довіра змії. "Ти не сам, — сказав друг. — Ми разом." Альбус посміхнувся вперше. С-с-сила... Шепіт став м’яким.
На світанку змія ковзнула геть — До зустрічі... Друзі повернулися в спальню. Альбус ліг, сон прийшов солодкий. Ізольований? Ні. Знайшов друга. Слізерин шепотів таємниці. А дар... будив вогонь.