Розділ 16: Світло після темряви Спецепізод

Гоґвортс стояв у всій своїй величі, наче ніколи й не знав війни. Відбудовані вежі виблискували в променях червневого сонця, а магія, що пронизувала кожен камінь замку, здавалася сильнішою, ніж будь-коли. Велика зала, відновлена до найдрібніших деталей, сяяла вітражами, що відображали героїчні історії чотирьох гуртожитків. Після перемоги над Волдемортом школа чаклунства та чарівництва стала не лише місцем навчання, а й символом нового початку. Цього року випускний вечір обіцяв стати найяскравішою подією за багато років — першим святом без тіні страху, коли молоді чарівники могли радіти життю, коханню та свободі.

Сьомий курс складався з тих, хто повернувся завершити освіту після війни, і тих, хто пережив її, залишившись у Гоґвортсі. Гаррі Поттер, Рон Візлі, Герміона Ґрейнджер, Джіні Візлі, Драко Мелфой та багато інших готувалися до випускного балу, який мав стати кульмінацією їхньої гоґвортської подорожі. Директорка Макґонаґал, чия строгість тепер поєднувалася з теплом, дала учням свободу у виборі теми свята. Після довгих дискусій вони зупинилися на «Світлі після темряви» — символі перемоги, надії та нових можливостей. Учні кинулися прикрашати замок, а в повітрі витала передчуття чогось чарівного.

Ранок випускного дня розпочався з гамору й сміху. Велика зала гуділа від заклинань: учні махали чарівними паличками, створюючи декорації, що перевершували будь-які попередні свята. Стеля зали була зачарована так, щоб імітувати зоряне небо, де час від часу пролітали падаючі зірки, залишаючи за собою сріблясті сліди. Стіни прикрашали гілки магічного плюща, які ніжно гойдалися, наче танцюючи під нечутну мелодію. Посеред зали гойдався величезний кришталевий канделябр, що випромінював м’яке золотаве світло, а столи були вкриті скатертинами, які змінювали колір залежно від настрою того, хто їх торкався.

Герміона Ґрейнджер, як завжди, була в центрі подій. Її записник гудів від чарівних позначок, що автоматично оновлювали списки завдань. Вона гасала між групами учнів, перевіряючи, чи все йде за планом. Її каштанове волосся, зазвичай зібране в акуратний пучок, цього дня було розпущене, і м’які локони спадали на плечі, надаючи їй невимушеного, але елегантного вигляду. Вона зупинилася біля групи п’ятикурсників, які намагалися зачаклувати гірлянди, щоб ті світилися синхронно.

— Ні, ні, це має бути Люмос Максима, а не просто Люмос! — вигукнула вона, махнувши паличкою, щоб виправити їхню помилку. Гірлянди миттю засяяли яскравіше, і п’ятикласники вдячно закивали.

Рон Візлі, який стояв неподалік і нібито допомагав Драко Мелфою вішати чарівні вінки, не міг відвести від неї очей. Його руки механічно тримали мотузку, але думки були далеко. Драко, помітивши його відсутній погляд, ледь стримав посмішку.

— Візлі, якщо ти й далі так витріщатимешся, Герміона подумає, що ти зачарований, — кинув він, поправляючи вінок. Після війни Драко змінився: його гострий язик залишився, але в ньому з’явилася нова глибина, а співпраця з іншими стала його способом спокутувати минуле.

Рон почервонів, його вуха стали яскраво-червоними, але він спробував зберегти гідність.

— А ти що, Мелфой, ніколи не закохувався? — відрізав він, намагаючись приховати збентеження.

Драко знизав плечима, але його погляд мимоволі ковзнув до Асторі Грінґрас, яка вправно вплітала чарівні квіти у декоративні арки. Її світле волосся виблискувало в променях сонця, а рухи були такими граціозними, що Драко відчув, як його серце пропустило удар. Він швидко відвернувся, бурмочучи щось про «надто багато роботи».

Тим часом Гаррі Поттер і Джіні Візлі стояли біля Чорного озера, тримаючись за руки. Вода була спокійною, лише гігантський кальмар ліниво гойдав щупальця, ніби вітаючи їх. Джіні, як завжди, випромінювала енергію, але цього дня в її очах з’явилася ніжність, коли вона повернулася до Гаррі.

— Ти уявляєш, Гаррі? Ми закінчуємо Гоґвортс. Після всього, що сталося… ми тут, разом, — тихо сказала вона, стискаючи його руку.

Гаррі посміхнувся, відчуваючи тепло в грудях. Він нахилився і ніжно поцілував її в чоло, вдихаючи легкий аромат її волосся — суміш трав і літнього вітру.

— Я не уявляв, що колись матиму таке щастя, — відповів він щиро. — І знаєш, я радий, що ти будеш поруч, коли ми почнемо щось нове у нашому житті.

Джіні розсміялася, її сміх дзвенів, як дзвіночки, і штовхнула його плечем.

— Ой, не починай, Поттер, а то я подумаю, що ти став романтиком! — пожартувала вона, але її очі сяяли від щастя.

Неподалік Луна Лавґуд гуляла босоніж по траві, тримаючи в руках букет польових квітів, які вона називала «місячними ромашками». Її світле волосся було прикрашене крихітними чарівними вогниками, що мерехтіли, як зірки. Вона зупинилася біля Невіла Лонґботома, який нервово намагався зачаклувати дерево, щоб воно скидало пелюстки у вигляді сердець.

— Невіле, ти виглядаєш так, ніби борешся з драконом, — м’яко сказала Луна, її голос був спокійним і мелодійним.

Невіл почервонів, але посміхнувся. Після війни він став впевненішим, але поруч із Луною все ще почувався трохи ніяково.

— Я просто хочу, щоб усе було ідеально, — зізнався він. — Це наш останній день у Гоґвортсі.

Луна нахилилася і поклала одну зі своїх ромашок йому за вухо, від чого Невіл ще більше зніяковів.

— Все вже ідеальне, — сказала вона, дивлячись на нього з теплом. — Бо ми всі тут.

Коли сонце сіло, Велика зала перетворилася на справжню казку. Стеля імітувала нічне небо з падаючими зірками, а кришталевий канделябр гойдався над танцполом, розсипаючи золотаві іскри. Стіни були прикрашені магічними гобеленами, що оживали, показуючи сцени з історії Гоґвортсу — від заснування до перемоги над темрявою. Учні вбралися в найкращі мантії, які переливалися чарівними візерунками. Дівчата вплітали у волосся прикраси, що світилися, а хлопці намагалися виглядати елегантно, хоча декому, як-от Рону, це вдавалося з скажемо так з деякими труднощами.

Музику для цього особливого вечора забезпечував гурт «Чаклунські мелодії», чиї вальси змушували ноги самі рватися до танцю. Перший танець відкрили Гаррі та Джіні. Вони ступили на танцпол, і їхні рухи були такими природними, ніби вони танцювали разом усе життя. Джіні сміялася, коли Гаррі ледь не наступив їй на ногу, а він лише шепотів їй на вухо щось, від чого її щоки заливалися рум’янцем. Усі в залі дивилися на них, але для Гаррі та Джіні існували лише вони двоє.