Розділ 14: Дзеркало Долі

Хоч і навчання у школі було відновлено, але роботи було ще багато...

Сонце ледь пробивалося крізь густі хмари, що нависали над Гоґвортсом, який було майже відновлено  коли Гаррі Поттер стояв на порозі Великої зали, тримаючи в руках стару мітлу "Німбус-2000". Вона була пошарпана, з кількома зламаними прутиками, але все ще дорога йому, як спогад про ті часи, коли життя здавалося простішим — коли найбільшим випробуванням був матч із квідичу, а не війна з Волдемортом. Сьогодні, однак, мітла була не для польотів, а для прибирання — Гаррі допомагав відбудовувати школу, і пилюка в підземеллях не здавалася такою вже романтичною.

— Гаррі, ти впевнений, що хочеш лізти туди сам? — голос Невіла Лонґботома пролунав позаду, трохи тремтячий, але сповнений щирої турботи. Невіл тримав у руках лопату, якою щойно розчищав завали біля входу до підземель. Його обличчя, вкрите брудом і потом, видавало втому, але очі горіли рішучістю. Після війни він змінився — став упевненішим, хоч і зберіг ту м’якість, яка завжди робила його особливим.

— Не сам, Невіле. Ти ж зі мною, — усміхнувся Гаррі, поплескавши друга по плечу. — До того ж, хтось мусить перевірити, чи не ховаються там ще якісь сюрпризи від Снейпа чи Смертежерів. Не хочу, щоб першокурсники наступного року натрапили на щось небезпечне.

Невіл кивнув, хоч і не виглядав переконаним. Підземелля Гоґвортсу завжди мали погану славу — темні, вологі, сповнені таємниць. Навіть після перемоги над Волдемортом школа не втратила своєї загадковості. Відбудова йшла повним ходом: професорка Макґонеґел, тепер директорка, керувала процесом із залізною витримкою, а учні й випускники, які залишилися допомагати, працювали день і ніч. Велика зала вже сяяла новим блиском, але нижні поверхи, особливо підземелля, залишалися недоторканими — ніби нагадування про темні часи.

Гаррі запалив кінчик своєї чарівної палички заклинанням "Люмос", і слабке світло осяяло вузький коридор, що вів униз. Кам’яні стіни були вкриті тріщинами, подекуди виднілися сліди від заклять — глибокі вибоїни, ніби хтось намагався пробити собі шлях силою. Повітря пахло вологою землею і чимось старим, майже забутим. Невіл йшов слідом, тримаючи лопату напоготові, наче це була зброя.

— Думаєш, тут ще щось лишилося? — тихо спитав він, коли вони спустилися на нижній рівень. — Я маю на увазі… після всього.

— Не знаю, — відповів Гаррі, зупинившись біля купи уламків, що перегороджували прохід. — Але якщо й лишилося, краще нам це знайти першими.

Він махнув паличкою, промовивши "Вінґардіум Левіоса", і камені повільно піднялися в повітря, відкриваючи темний тунель. За ним виднілася невелика кімната, захована за завалом. Гаррі відчув, як серце закалатало — не від страху, а від передчуття. Таке відчуття він мав, коли вперше увійшов до Таємної кімнати чи коли шукав горокракси. Щось кликало його вперед.

— Обережно, — прошепотів Невіл, коли вони переступили поріг. Світло від "Люмоса" відбивалося від стін, вихоплюючи з темряви старі полиці, порожні склянки й купи пергаменту, що розсипалися від часу. Посеред кімнати стояв високий предмет, прикритий пошарпаною тканиною. Гаррі підійшов ближче, відчуваючи, як повітря навколо нього ніби загусло.

— Що це? — Невіл став поруч, тримаючи лопату міцніше.

Гаррі простягнув руку і смикнув тканину. Вона впала на підлогу, здійнявши хмару пилу, і перед ними постало дзеркало — високе, у важкій бронзовій рамі, вкритій вигадливими рунами. Скло було тьмяним, але бездоганно чистим, ніби час його не торкнувся. На верхній частині рами виднів напис, ледь помітний у слабкому світлі: "Доля не ховається, а відкривається".

— Це схоже на Дзеркало Єіналеж, — сказав Гаррі, пригадавши той день на першому курсі, коли він стояв перед ним і бачив своїх батьків. Але це дзеркало було іншим — темнішим, важчим, з якоюсь незрозумілою силою, що вібрувала в повітрі.

— Тільки подивись, — прошепотів Невіл, підходячи ближче. Його очі розширилися, коли він зазирнув у скло. — Гаррі… це мої батьки. Вони… вони здорові. Усміхаються. Мама тримає мене за руку.

Гаррі повернувся до друга і побачив, як на обличчі Невіла з’явилася слабка усмішка, змішана з болем. Він знав, що батьки Невіла, Френк і Аліса, ніколи не одужають після тортур Белатриси Лестрейндж. Але в дзеркалі вони виглядали живими, справжніми. Гаррі відчув укол у грудях — суміш заздрощів і жалю.

— Невіле, відійди, — тихо сказав він, але сам не втримався і ступив крок до дзеркала. Його відображення з’явилося в склі, але позаду нього не було порожньої кімнати. Там стояв Сіріус Блек — високий, із розпатланим чорним волоссям і тією самою пустотливою усмішкою, яку Гаррі так добре пам’ятав. Він не говорив, лише дивився на Гаррі, ніби чекав чогось.

— Сіріус… — прошепотів Гаррі, відчуваючи, як горло стискається. Він простягнув руку, але пальці торкнулися лише холодного скла. Зображення не зникло, як у Дзеркалі Єіналеж, а стало чіткішим. Сіріус кивнув, ніби запрошуючи Гаррі зазирнути глибше. А потім картинка змінилася: Сіріус відступив, і Гаррі побачив Гоґвортс — але не той, що він знав. Школа була в руїнах, вежі зруйновані, а небо над нею затягнуте чорним димом.

— Що це? — Гаррі відсахнувся, і видіння зникло. У дзеркалі знову відображалася лише темна кімната.

— Ти щось бачив? — спитав Невіл, його голос тремтів.

— Так, — відповів Гаррі, намагаючись зібратися з думками. — Але це було не просто бажання. Це було… майбутнє. Чи минуле. Не знаю.

Вони стояли мовчки, дивлячись на дзеркало. Тишу порушив лише звук крапель води, що падали десь у глибині тунелю. Гаррі відчув, як по спині пробігли мурашки. Він знав, що цей артефакт — не просто знахідка. Він був небезпечним. Але водночас щось у ньому кликало Гаррі — обіцяло відповіді, яких він так довго шукав.

— Треба забрати його звідси, — нарешті сказав він, повертаючись до Невіла. — Покажемо Герміоні. Вона розбереться, що це таке.

Невіл кивнув, хоч і виглядав наляканим. Разом вони підняли дзеркало за допомогою "Левіоси" — воно було важким, але слухняно попливло в повітрі. Коли вони вийшли з підземель на світло, Гаррі востаннє озирнувся на темний тунель. Він не міг позбутися відчуття, що тіні там ворухнулися — ніби щось стежило за ними.