Розділ 15: Там де сходяться зорі Спецепізод

Після фінальної битви за Гоґвортс, коли пил осів, а серця ще билися у шаленому ритмі пережитого, Луна Лавґуд і Невіл Лонґботом знайшли один одного серед руїн Великої зали. Вони мовчки дивилися один на одного, і в їхніх очах читалося все — біль, втрата, але водночас і надія.

— Ми вистояли, — м’яко мовила Луна, торкаючись холодного каменю поруч із собою. — Ти знав, що зірки іноді яскравіше світять після бурі?

Невіл кивнув, не знаючи, що відповісти. Його руки були в мозолях, обличчя вкрите подряпинами, а серце ще не оговталося від останнього удару мечем по Нагіні. Він подивився на Луну і відчув, як його дихання вирівнюється.

— Я не знав, — зізнався він, дивлячись у її світлі очі. — Але хочу вірити.

Вони сіли серед уламків і довго мовчали. Гоґвортс був пошкоджений, але дух його жив. Студенти й викладачі гуртувалися, допомагаючи пораненим, приводячи в порядок будівлю. Але зараз Невіл і Луна ніби загубилися у власному світі, відділеному від усіх інших.

— Я думала, що більше ніколи не побачу тебе, — тихо сказала Луна. — Під час битви я бачила, як ти бився. Ти був неймовірним.

Невіл зніяковіло відвів погляд.

— Я просто робив те, що мав робити. Всі ми...

— Але ти зробив більше, — Луна нахилилася ближче, її голос був сповнений ніжності. — Ти став лідером. І це так тобі личить.

Він усміхнувся. Уперше за довгий час ця усмішка була справжньою.

Дні минали. Гоґвортс поступово оговтувався, а разом із ним і його учні. Невіл і Луна проводили багато часу разом — допомагали відновлювати школу, доглядали за тими, хто потребував підтримки. Вони сміялися, згадували старі історії і розділяли мовчазні моменти, коли слів не потрібно.

Одного вечора, коли вони сиділи біля озера, Луна раптом узяла Невіла за руку.

— Чи думав ти про те, що буде далі? — запитала вона.

— Я хотів би стати професором гербології в Гоґвортсі, — зізнався Невіл. — А ти?

Луна усміхнулася своєю загадковою усмішкою.

— Мені хочеться подорожувати. Побачити всіх тих істот, у яких ніхто не вірить.

Він кивнув, ніби розуміючи.

— Ми будемо далеко один від одного?

— Можливо, — відповіла вона, погладжуючи його пальці. — Але відстань — це лише ілюзія, якщо серця поруч.

Він подивився на неї, і в цю мить усвідомив те, що вже давно відчував. Він не хотів, щоб вони розходилися.

— Я не хочу тебе втрачати, Лун, — прошепотів він.

Луна на мить замислилася, а потім легенько нахилилася до нього. Її губи торкнулися його, і світ навколо ніби розчинився. Всі страхи, всі сумніви — все стало неважливим.

— І тобі не доведеться, — прошепотіла вона у відповідь.

З цього моменту вони вже не були просто друзями, не просто товаришами по битві. Вони були чимось більшим. І навіть якщо їхні дороги колись розійдуться, їхні серця завжди залишаться єдиним цілим.