Розділ 2

Снейп біг, не озираючись, доки глухий індустріальний пейзаж не оточив його з усіх боків. Вузькі мокрі вулиці Кокворта зустрічали холодом, запахом іржі та важким повітрям фабричних труб. Нарешті він звернув у темний провулок, де туман був густішим за ніч.

Наприкінці провулка стояв дім — вузький, цегляний, наче стулений тягарем часу. Вікна тьмяні, обрамлені облупленою фарбою, а старі двері трохи перекошені, ніби їх давно ніхто не лагодив. Поруч повільно текла чорна річка, відбиваючи тьмяне світло єдиного ліхтаря.

Спіннерс-Енд. Його сховище. Його тінь. Його прокляття.

Снейп влетів усередину, штовхнувши двері плечем. Дім зустрів його тишею й запахом старого дерева, пилу та трав. У крихітній вітальні стояв потертий диван із вицвілим візерунком, книги були складені просто купами на підлозі, а в дальньому кутку тьмяно мерехтів казанок — він так і не встиг його відмити після попереднього зілля.

Він обережно поклав Гаррі на диван. Дитина тихо сопнула, потім поворушилася, морщачись.

Снейп видихнув і підійшов до вікна, де стояла стара клітка.

— Іди. Швидко. — Він прив’язав до лапки сови маленький сувій, написаний тремтячою рукою:

«Я забрав Гаррі.
Не зміг залишити.
У нього очі Лілі.
— С.»

Сова змахнула крилами й зникла у тумані.

Снейп обернувся — і в ту ж мить Гаррі заплакав. Спершу тихо, надривним схлипом, а потім голосніше. Шрам на лобі спалахнув яскравою червоністю, наче живий. Малюк корчився від болю, крихітні ручки тремтіли.

Снейп застиг на секунду, відчуваючи, як хвиля паніки знову підіймається хребтом.

— Прокляття… він не повинен так страждати… — прошепотів він.

Наступної миті Снейп вже був у лабораторному кутку. Клацнув світильник, кидаючи жовтувате тьмяне світло на полиці: банки із сушеними коренями, грудки мандрагори, скляні пробірки з травами, флакони з зіллями, пучки звіробою та полину.

Він рвучко дістав казан, розпалив вогонь.

Повітря наповнив терпкий запах трав.

Він працював швидко, але кожен рух був точним, майже відчайдушно зосередженим.

Кинув у казан пелюстки фіалки — вони спалахнули фіолетовим димом.

Додав настій кореня валеріани — рідина стала мутно-молочною.

Розтер у ступці сухе листя миртилли, додав краплю витяжки болотної м’яти, і пара стала солодкувата, як тепле заспокійливе марення.

Полум’я під казаном потріскувало.

Кімната наповнювалася густим ароматом заспокійливих трав, змішуючись зі старим запахом дому та холодом з вулиці.

Снейп помішував зілля довгою срібною ложкою, доки воно не стало м’якого бурштинового кольору.

— Спрацюй… благаю… — прошепотів він, не впізнаючи власного голосу.

Він перелив зілля у маленьку ложечку й підійшов до дивана.

Гаррі все ще плакав, обличчя блищало від сліз, шрам пульсував червоним світлом.

Снейп обережно торкнувся його лоба пальцями — і відчув, ніби крізь шкіру дитини пробився тонкий потік темної магії, холодної й гострої, як лезо. Він відсмикнув руку.

— Мерлінова борода… — прошепотів.

Снейп обережно підніс ложку до губ дитини.

Гаррі схлипнув, відкрив ротик — і ковтнув.

Майже відразу його дихання стало рівнішим. Плач слабшав. Шрам тьмянів.

Гаррі зі зітханням притулився щокою до покривальця й майже миттєво заснув.

Снейп стояв над ним, не рухаючись. У грудях глухо віддавалися думки, кожна болючіша за попередню.

Він не знав, що скаже Дамблдор.
Не знав, що чекає його далі.
Але одне розумів напевно:
він не зможе залишити цю дитину.
Не з такими очима.
Не з таким минулим.
Не з таким боргом перед Лілі.

Його думки перервав різкий хлопок — повітря в кімнаті стиснулося, ніби чиїсь невидимі пальці видушили його до останньої краплі. Дамблдор трансґресував у тісну вітальню, і від його появи стало холодніше. Не вагаючись, він широким кроком рушив до дивана, де лежав загорнутий у покривало Гаррі.

Снейп здригнувся й різко обернувся, але не встиг вимовити й слова — голос Дамблдора обрушився на нього різко, незвично важко, майже гнівно:

— Северус, що ви наробили?! — говорив він так, ніби кожне слово було ударом. — Хлопчик має бути в Дурслів. Це рішення прийнято. Воно не підлягає обговоренню!

Снейп стояв мовчки, зціпивши зуби так міцно, що побіліли губи. Його очі звузилися, але він терпів — терпів потік звинувачень, бо знав: сперечатися з Дамблдором зараз — як кидатися грудьми у шторм.

Поки Дамблдор говорив, Снейп кинув погляд на Гаррі. Хлопчик лежав тихо, але ще всхлипував, його маленька ручка стискала край старого сірого покривала. Шрам знову налився болем, ніби темне відлуння щойно стихлої магії.

— Северус… — Дамблдор підійшов ближче, — ви не мали права. Він має жити серед маглів. Це єдиний спосіб забезпечити йому…

— Виживання? — перебив його Снейп, уперше підвівши голову. Голос прозвучав глухо, але твердо, з надломленою втомою. — Ви справді хочете кинути його туди? До людей, які ненавидять усе магічне? До людей, які його будуть… ломати?

Дамблдор хотів заперечити, але Снейп зробив крок уперед, дивлячись йому просто у вічі:

— Подивіться на нього. — Він вказав на Гаррі. — На його очі. Це… — він ковтнув, ніби слово застрягло в горлі, — це очі Лілі.

Дамблдор, хоч і з досадою, нахилився над малюком. Гаррі саме прочинив очі — зелені, глибокі, чисті, такі самі, якими Лілі дивилася на світ, навіть коли він був жорстоким до неї.

Снейп підійшов ближче й обережно взяв Гаррі на руки. Хлопчик притулився до його мантії — несвідомо, але довірливо. І Снейп завмер: чуже тепло в руках виявилося надто знайомим, надто болючим.

Дамблдор спостерігав. І вперше за всю сцену його обличчя змінилося — гнів поступився розгубленості, а тоді розумінню. Він дивився на Снейпа так, ніби вперше бачив людину, яку вважав загадкою багато років.

— Северус… — тихо, без різкості. — Ви… дбаєте про нього.

Снейп відвернувся:

— Я дав їй обіцянку. — Голос ледве помітно здригнувся. — І я… не встиг її врятувати. Але хлопчика… я не залишу. Не зможу.