Обличчя зради

Мирослава блукала старим містом, як метелик серед квітів. Вона любила вечірні прогулянки, коли місто затихало і запалювало свої вогні, коли вуличні ліхтарі малювали на стінах будинків казкові візерунки. Під час них часто мріяла, будувала плани або просто насолоджувалася моментом. 

Дівчина вдихала його аромати, милувалася яскравими спалахами вивісок, слухала його звуки. Місто було для неї живим організмом, який вона  вивчала щодня. Художниця відчувала себе частинкою цього організму, де кожна цеглинка, кожне дерево, кожен перехожий утворювали єдине ціле. Вона ходила містом без певної мети, просто щоб відчути його пульс, його ритм. 

Спускаючись крутими сходами та наближаючись до будинку, який вона винаймала,  оминала центральний ринок, що в пізні години потопав у тиші. Тільки віддалений шум проїжджаючих повз машин порушував тишу цього місця. Торгові ряди, що вдень вирували життям, тепер стояли сумними й безлюдними. Мирослава поспішала, її кроки порушували нічне мовчання цього місця, що вдень було галасливим і багатолюдним. 

Вона завжди оминала безлюдні місця, де давила атмосфера небезпеки. Їй здавалося, що в таких місцях мешкають тіні, які вночі оживають і грають з людською уявою. Так сталося цього разу, коли по стіні крамниці промайнув нечіткий силует, вона відчула ледь помітний холодний подих. Різко повернувшись, побачила тільки порожню, освітлену кількома ліхтарями вулицю, але відчуття, що хтось спостерігає за нею, не покидало. Шелест листя в старому парку неподалік нагадував про присутність стороннього. Мороз, що пройшовся по шкірі змусив Мирославу прискоритися.

Раптом художниця відчула різкий ривок. Сумка, ніби птах,  зірвалася з руки та з глухим стуком впала на брудний асфальт. Зсередини долинав жалібний дзвін телефону. Певно, телефонував Матвій. Повернувшись, вона побачила перед собою високу тінь, що темною хмарою нависла над нею. Чоловік, обличчя якого було сховане під темним капюшоном, нагадував хижака, що от-от здійснить смертельний стрибок. Інстинкт самозбереження підказував діяти. Вона спробувала схопити його за капюшон, але той вислизнув з її рук. Проте блайзер злетів з голови, відкривши обличчя незнайомця –  довге темне волосся, що м’якими хвилями спадало на плечі обрамлювало лице з гострими, справді звіриними рисами  та холодні, байдужі очі, вони транслювали не тільки холод, а й презирство. 

Вони були такими знайомими для дівчини. Що? Невже це правда? Тедір?! Але як так вийшло?

- Не рухайся! – його слова звучали погрозливо. Пронизливий і чіпкий погляд ковзнув по її обличчю. Мирослава відчула, як кров відливає від обличчя. Дотики його пальців нагадували гостре лезо ножа, що врізається в шкіру. Серце забилося в горлі, коли дівчина зрозуміла, що опинилась у пастці.

Злодій, такий схожий на сплячого чоловіка в будинку жорстко схопив її за руку і розкрив долоню. Лезо, мов змія, прослизнуло між пальцями, розтинаючи ніжну шкіру. Холодний метал врізався в руку, розтинаючи її до кістки. Спалахнув пекучий біль. Кров пульсувала, заливаючи долоню багряним потоком. Перед очима потемніло, ніби вимкнули світло.

- Не варто шукати відповіді на всі запитання, іноді краще залишитися в невіданні. Інакше можна поплатитися життям… - Від слів, що пролунали мороз з новою силою  пробіг по шкірі.

Різкий і несподіваний поштовх відкинув Мирославу на жорсткий асфальт. Коли вона підвелася, чоловік вже зник, залишивши після себе вже забутий  гіркий присмак зради.

Дівчина відчувала, як тіло слабшає, а свідомість починає затуманюватися. В очах темніло, і вона розуміла, що ось-ось знепритомніє. 

Зусиллям волі вона підвелася і почала рухатися вперед. Кожен крок давався їй з великими труднощами, але вона не мала права зупинятися. Коли вона нарешті дісталася до свого будинку, її зустріла сусідка, яка відразу помітила її блідий вигляд і порізану руку. Жінка відвела Мирославу до себе й обробила рану. Потім вона викликала швидку допомогу. Матвія у цей час не було вдома, він саме займався дослідженням тих подій, які відбувалися 13 червня та які були пов’язані з іменами Марка з Тедором. 

У лікарні Мирославі наклали шви. Лікар сказав, що їй пощастило, адже поріз був неглибокий, інакше все могло б завершитися не так позитивно.

Лежачи на лікарняному ліжку, дівчина думала про те, що з нею сталося. Її спокій і безтурботність знову  були порушені. Але вона також розуміла, що не може здаватися, вони разом з братом мають довести цю справу до логічного завершення. 

Вона не могла зрозуміти одного:  чому Тедір так вчинив з нею? І взагалі як він це зробив?

- Можливо, він божевільний, – подумала дівчина сумно. Але глибоко в душі розуміла, існувала таємниця, яку треба розгадати.

Після виписки з лікарні, Мирослава з Матвієм звернулися  до поліції. Вона розповіла все, що сталося біля ринку. Поліціянти вислухали, але, звичайно,  не виявили особливого ентузіазму. За їхніми словами, таких заяв вони отримували щодня сотнями. Однак вони обіцяли зробити все можливе. Або ж просто удали.

- Можливо, це просто випадковий напад, – сказав їй дільничний.

Мирослава розуміла, що поліція їй навряд чи допоможе. Та  й вона сама прекрасно знала, що все сталося не просто так. У випадковості події дівчина дуже  сильно сумнівалася.