Розплутуючи нитки минулого

Матвій занурився в архівні документи. Він виписував усі згадані дати та імена, а потім шукав будь-які згадки про них в інтернеті. Через кілька годин наполегливих пошуків, він натрапив на цікаву деталь. У старій газеті, датованій 13 червня, він знайшов невелику замітку про незвичайне відкриття.

Вона була короткою та дещо розмитою, але містила ключові слова: «Братство Ідеального Синтезу»  та небагато інформації про таємне об’єднання, яке діяло в цьому місті багато років тому. Його члени займалися забороненими дослідженнями, і їхня діяльність могла  призвести до страшних наслідків. 

Матвій, відчуваючи, як по спині пробігають мурашки, уважно перечитав замітку ще раз. Серце калатало, мов навіжене. Він відчув дивну суміш страху та захоплення. Невже вони справді натрапили на слід таємничого товариства?

Мирослава, спостерігаючи за захопленим Матвієм, уважно  розглядала старі знімки, що майоріли на стінах архіву. Зображені на них невідомі їй люди, здавалося, дивились прямісінько в серце  своїми пронизливими очима.

– Нам потрібно дізнатися більше про них. Ця замітка не дає жодних конкретних імен чи місць.

– Можливо, варто спробувати знайти когось зі старожилів, хто пам’ятає про це братство і події пов’язані з ним? – запропонувала Мирослава.

– Це хороша ідея, – підтримав її Матвій. – Але де ми їх шукатимемо?

– Братство? – повторила Мирослава, замислившись. – Такі речі не забуваються. Пам’ятаєш, як у дитинстві гостюючи у бабусі в селі, нам розповідали моторошні історії про старий будинок на околиці Криничок, де відбувалися дивні події. Кажуть, що там збиралися незвичайні люди та проводили там якісь ритуали чи щось таке. Можливо, тут така ж історія.

– Якщо це насправді так, то знати б, де знаходиться це місце. – відповів Матвій, відчуваючи, як серце  починає битися швидше.

- Пропоную продовжити пошуки завтра. Ми втомилися, зголодніли… Відпочиньмо, а там з новими силами та ідеями продовжимо наше маленьке розслідування.

- Ох, Мирославо, маєш же талант встрягати в неприємнощі… Але я з тобою погоджуюсь. Тож, веди додому, господине, погодуй бідного братика. А то ледь ноги тримають…

Виходячи з бібліотеки, Мирослава відчувала, як спину обпікало чужим, чіпким поглядом, під лопаткою засвербіло, а отже за ними хтось міг стежити. Озирнувшись, вона нікого не побачила, але неприємне відчуття не покидало. Одне знала напевно: розслідування тільки починається, і воно може бути набагато небезпечнішим, ніж вони з братом могли собі уявити.

*****

Сонце вже сідало за вікном, залишаючи на кухні м'яке золотисте світло. Матвій з Мирославою сиділи за кремезним дерев'яним столом, накритим лляною скатертиною. Він, високий і хоч худорлявий, але жилястий, з похмурим поглядом, поглиблений у свої роздуми. Вона, невисока і жвава, з глибокими, ніби море очима, що сяяли від азарту, уплітала макарони. По центру столу стояла тарілка зі стиглими  яблуками, а поруч – ваза з садовими квітами. 

Її брат мовчав, даючи їй час насолодитися вечерею. Дівчина дивилася у вікно, замислено рухаючи ложкою в чашці чаю. 

Матвій тихим, спокійним  голосом запитав: 

- Що взагалі сталося? Ти була такою щасливою…

Мирослава подивилася на нього, її погляд був далеким, але вже не затуманеним болем. Зібравшись з думками, вона почала розповідати. 

- Я хочу почати своє життя спочатку, - сказала вона твердо. - Покинувши рідне місто, той біль, який мене зламав, я намагаюсь знайти себе. Було важко все це пережити. Я відчувала себе розбитою, ніби хтось вирвав шматок мого серця. Тоді, коли  дізналася про зраду Андрія, я малювала все, що відчувала. Мої картини – стали криком моєї душі. 

Брат кивнув, розуміючи її. Він знав, що його сестра сильна, і вона обов'язково подолає всі труднощі.

Побачивши в очах хлопця підтримку та розуміння, вона продовжила, обережно, підбираючи кожне слово. Вона не хотіла говорити про те, що налякала її не зрада, а та холодна темрява, яка ховалася у ній, одного дня вирвався назовні й наробив немало горя. 

- Я не могла більше залишатися там, серед тих бетонних стін, які нагадували мені про зраду.  Відчувала себе такою безпорадною, такою самотньою і такою нікчемною й жалюгідною…

Брат уважно слухав її, розуміючи, що сестра змінилася. 

- Для тебе мистецтво не просто хобі, а шлях до відновлення. Ти створюєш прекрасне, унікальне, неповторне, те, що надихає інших.

- Я більше не малюю. Не можу дивитися на фарби, пензлі, полотна. Вони породжують в мені почуття огиди.

Матвій був щиро здивований одкровенням сестри. Бо знав, як багато для Мирослави означали її картини. Вони були віддушиною, маленьким світом, куди вона могла втекти від реальних проблем. Він добре пам’ятав, як вона сяяла, коли тримала в руках пензель, як очі світилися від творчого натхнення. Тепер від неї лунають неприємні слова про відчуття огиди, про нездатність продовжувати те, що колись так любила.

– Але ж ти завжди говорила, що малювання – це твоє життя. Як ти можеш відмовитися від того, що приносило тобі стільки радості? – запитав він, намагаючись зрозуміти її.

Вона підвелася з-за столу і підійшла до вікна. За вікном вже вечірні сутінки фарбували небо в ніжні пастельні тони. Мирослава подивилася на небо і зітхнула.

– Хотіла б я дати відповідь на це запитання, але не знаю. Можливо, я просто втомилася від цього всього. Від болю, від зради, від себе самої. Я хочу почати все спочатку, стати іншою людиною.