Порцелянова краса

- А таки тут зовсім непогано, -  сказала вона, відчуваючи, як серце переповнюється щирою радістю. - Справжнісінький  рай.

Мирослава перетворила орендований будинок на затишне гніздечко. Здавалося б, не зовсім старий, але занедбаний дім, та в її руках він ожив. Сяюча теракотова підлога з масиву дерева натомість замінила брудне сіре полотно. Прозорі вікна, що пропускали сонячні промені, витіснили сиві, каламутні шибки. З кожним рухом ганчірки дівчина вимивала не тільки помешкання, а й свою душу, ніби змиваючи з себе тягар минулого.

Так у щоденних  справах та турботах промайнуло два тижні. Під час генерального прибирання Мирослава виявила надзвичайно цікаву річ. Похмурий коридор другого поверху, освітлений лише мерехтливим світлом двох невеликих ліхтарів розміщених по центру стіни, був поділений на дві гілки: східне і західне крило. Одна з кімнат західного крила була забита. 

Чому вона взагалі вирішила сюди прийти? Допитливість виявилася сильнішою за страх. Художниця не могла встояти перед спокусою зазирнути туди. Мирослава спочатку спробувала відчинити вхід силою. Вона вперлася плечима в дошки й почала штовхати з усіх сил. Двері скрипіли, дошки тріщали, але не піддавалися. Зусилля виявилися марними.  

Мирослава оглянула уважно двері. Помітивши, що під ними є невелика щілина, вона вирішила скористатися нею. Швидко  спустилася до комірчини за інструментами. Повернувшись, дівчина ще раз оглянула забиті дошки. Вони були прибиті великими цвяхами. Глибоко  вдихнувши, вона підсунула ломик під щілину між дверима і коробкою, помалу його натискаючи.  Дошки скрипнули, але не зрушилися з місця. Розчарування спалахнуло в її душі, але вона швидко взяла себе в руки. Мирослава спробувала обережно натискати на дошки по краях, шукаючи слабке місце. І ось, нарешті, одна з дощок тріснула, і невеликий шматок відколовся. Натхненна вдалим результатом Мирослава продовжила роботу...

Нарешті, відчинивши скрипучі двері, вона опинилася у великій кімнаті, заставленій громіздкими меблями. Вікна були наглухо затулені важкими шторами, а отже сонце не проникало сюди вже багато років, тому кімната дихала  густою темрявою.

Повітря було настільки застояним, що Мирославі захотілося якнайскоріше вибігти на свіже повітря. Вона підійшла до одного з вікон і спробувала відсунути штори, але вони були занадто важкі. Після декількох спроб сонячне світло  таки проникло в кімнату, воно осяяло своїм промінням купу старих книг, що  недбало лежали на полицях.

Неподалік стояв старий рояль, пожовклі клавіші якого були вкриті товстим шаром пилу. Павутина звисала з люстри важким мереживом. Дівчина озирнулася навколо. Стіни були обклеєні потемнілими від часу шпалерами, драпованими химерними візерунками. На мить здалося, що час тут зупинився не кілька років тому, а набагато більше… І ця кімната була відрізана від зовнішнього світу й жила своїм окремим життям. 

Та головний шок чекав на художницю попереду. На ліжку, що знаходилось по центру  кімнати хтось дуже міцно спав. Очі Мирослави розширилися від жаху й  водночас здивування. Серце ледь не вистрибувало з грудей. 

На ліжку, застеленому мереживною ковдрою, лежав чоловік. Його обличчя було майже повністю приховане тінями, лише темні пасма волосся виблискували в слабкому світлі, що пробивалося крізь брудні вікна. Зважившись, вона підійшла ближче, намагаючись розгледіти його лице.  Тінь від ліхтарика телефона, який вона нарешті увімкнула, падала на обличчя невідомого, відкриваючи її очам його хижі риси. Це був чоловік, років тридцяти, з довгим темним волоссям, що м’якими хвилями спадало на плечі. Але чоловік не спав, він взагалі не  подавав жодних ознак життя.

Нахилилася ближче, аби краще розглянути чоловіка. Вона провела пальцем по його щоці. Шкіра була гладенька, ніби порцелянова, але холодна мов лід. Очі заплющені, вії довгі та чорні, немов у сплячої красуні. Але це була не просто лялькова краса, а якась мертва досконалість.  Складалось враження, ніби хтось виліпив його з воску, з усіма деталями, але забув вдихнути життя. І цей рубець на шиї, як темна пляма на білому полотні, псував ідеальну картину. Він світився тьмяним сяйвом, і радше слугував  підписом невідомого митця, аніж символом насильницької смерті. Холодний піт виступив на лобі, коли вона торкнулася рубця. Та жодної реакції не було. Ані краплі крові, ані найменшого руху. 

Вона й раніше бачила смерть. Мерці були для неї звичним видовищем, адже брат працював у морзі. Відсутність трупних плям і пульсу прямо вказували на смерть, але щось з цим тілом було не так.  І ця іншість надзвичайно лякала її.

Переборовши страх, Мирослава вирішила викликати поліцію. Але що вона могла їм сказати? Знайшла невідомого чоловіка в будинку, який вона винаймає? Ця історія звучала б як сценарій дешевого трилера. Та і доказів, що він насправді мертвий не мала. Вона розуміла, що зіткнулася з чимось незвичайним, тим, що не піддається жодній логіці, можливо, навіть надприродним. Та відступати вона не збиралася. Ця загадка притягувала її немов магніт.

З глибин своїх роздумів Мирославу вирвав стурбований голос брата Матвія, що долинав із телефону. Вона здивовано опустила очі на екран смартфона. Дівчина навіть не усвідомлювала, коли набрала його номер. Це був перший дзвінок, перша розмова відтоді, відколи покинула рідне місто. Не хотіла, аби її жаліли, а відтак не бажала відчувати себе жалюгідною. 

– Матвію, мені потрібна твоя допомога, – її голос тремтів. – Я знайшла дещо дивне…- Точніше декого, - подумала про себе. 

Повільно, щоб не видати свого хвилювання, вона розповіла все до  найменших дрібниць. Можливо, його досвід патологоанатома допоможе розгадати цю таємницю. Брат слухав уважно, перериваючи її розповідь лише для того, аби уточнити деталі. Коли вона закінчила, на іншому кінці запала тривала тиша.