Поклик душі

Вмостившись у затишному купе, Мирослава дивлячись крізь вікно  з важким серцем проводжала поглядом примарні силуети рідного, але вже зовсім не милого міста, які губилися в густому тумані, неначе химери. Сьогодні починається перший розділ її нової книги життя, і вона ще дещо несміливо береться за гостро зстружений олівець, щоб впевнено викласти на папері кожен крок на цій ще незвіданій стежці. Страх і тривога, немов тіні, йдуть за нею, але в душі вже жевріє промінчик надії й полегшення. Зцілення обов’язково наступить.

Повз пропливали мальовничі краєвиди: зелені поля, що купалися в сонячному сяйві, густі ліси, що ховали в собі безліч таємниць, затишні села, що дрімали під пагорбами та величні гори, що сягали вершинами самих хмар. 

Незабаром потяг здійснив зупинку на черговій станції. Мирослава вирішила вийти на перон, вдихнути свіжого повітря, просякнутого ароматом хвойного лісу та дикого меду. Неподалік вона побачила мальовниче містечко, що в’юнкою змійкою звивалось поміж зелених пагорбів. Воно здавалося направду казковим. Вузькі, вимощені бруківкою вулички ніби запрошували мандрівницю  завітати до старовинних будиночків з химерними візерунками на фасадах, які немов застигли в часі, але крізь віки шепотіли свої історії про минулі часи.

Щось таємниче кликало її, благало лишитися тут. Вперше, художниця пішла за покликом своєї інтуїції, відчувала  - це місце не схоже на інші.