Розділ 2

Літньої днини сонце пекло майже нестерпно, змушуючи бійців Десятого загону обливатися потом. Капітан Ерайв наказав їм оберігати Палац Головнокомандувача разом із найближчими територіями. Були побоювання щодо можливих провокацій зі сторони магів Каталонії.

Загін розділився на три частини: одна група заховалась у кущах та деревах довкола Палацу, друга група розмістилась у самому Палаці Головнокомандувача, а Капітан Хітсугая та Сакура зайняли позицію на даху будівлі. 

– Я хочу води, – тихо простогнала Сакура, спираючись на катану Хітсугаї. Капітан та офіцер ховались за великими колонами у вигляді химер. – Чому сьогодні так жарко? Для Сейрейтею це незвична погода.

Вона уважно поглянула на Капітана, вимагаючи від нього відповіді. Тоширо подарував їй один розуміючий погляд, та одним жестом пальців створив у своїй долоні жменю води. Сакура закліпала, але чекати не стала, та торкнулась устами руки Хітсугаї. Обидва почервоніли від такої близькості, але нічого не сказали з цього приводу. 

– Хочеш я подарую тобі кулон із шматочком криги? – раптом запитав Капітан. У нього такий низький голос, що Сакура здригається кожен раз, немов вона опиняється на землях Антантусу. – Він буде охолоджувати. 

– Хочу, – впевнено відповіла Сакура та протягнула білосніжну тендітну руку до нього. 

Хітсугая витягнув з-під класичного чорного кімоно маленьку мотузку із шматочком криги у вигляді кристалу, що ніколи не танув при будь-якій погоді, та поклав їй його у руку. Сакура одягнула кулон та вмить відчула полегшення. 

– Тобі зараз не жарко, так? – великі бірюзові очі піднялись до чистоти небесної блакиті. Жодної хмаринки. Тільки подекуди пролітали пташки. 

– Ні, – коротко відповів Хітсугая та поглянув на офіцера. Довгі рожеві коси, маленькі веснушки на носику, довгі пальці, стрункі стегна та витончена талія. Вона завжди одягала рожеве кімоно із туркосовими квітами, а її шкіра пахла вишнями. 

«Вона завжди одягає тільки це рожеве кімоно на місії»

– Пам'ятаєш, як ми разом навчались в академії? – посміхаючись, запитала Сакура. Її прекрасне молоде обличчя виглядало неймовірно задоволеним. Уста Хітсугаї розтягнулись у легкій посмішці. – Ми з тобою були однією командою разом із Мітсукі. Це було так давно, ще до того, як ти став Капітаном, а Мітсукі – керуючим Антантусу, – вона враз посумнішала. 

Хітсугая важко вдихнув, поклавши свою долоню на руку Сакурі. Вона підняла на нього глибокі зелені очі та почала вивчати, ніби бачила вперше. Скуйовджене волосся, бірюзові очі, худорлява статура, гострі кути обличчя, тонкі губи, класичне вбрання Капітана. 

– Чому ти так уважно дивишся на мене? – запитав Капітан. 

«Ми знайомі не перший день, але Сакура ніколи не мала до мене такої цікавості»

– Намагаюсь віднайти нас минулих, – раптово вирвалось із її губ, та Сакура враз замовкла. Вона опустила очі вниз, дивлячись на сланцеву покрівлю. – Тоді ми були дітьми. Не мали ніяких турбот та обов'язків. А зараз ми дорослі воїни. Маємо боронити свій континент та свого правителя. І найгірше: у нас немає ніякого вибору. 

– Я бороню не тільки мого правителя, Сакуро, але й тебе, – впевнено мовив Хітсугая, змушуючи Сакуру підвести на нього очі. – Якщо мені долею даровано все життя стояти плечем біля твого плеча, то я готовий усе життя оберігати Сейрейтей та Головнокомандувача. 

Хвилина мовчання тривала, мов вічність. Хітсугая та Сакура дивились в очі один одному, не наважуючись нічого сказати. Чутно було тільки клекот птахів, що пролітали над ними, та потоки вітру, що розвівавали довгі коси Сакури. Та мовчання перервалась, коли на дах вистрибнув один із офіцерів Десятого загону. Він вклонився своєму Капітану та Сакурі, поправив довге чорне кімоно, та стурбовано поглянув на Хітсугаю.

– Пані Касандру намагались вбити у Печері Жриці. 

– Що? – вигукнула Сакура, випроставшись у повний зріст. – Із нею все добре? Де вона зараз? Хто намагався це зробити? 

– Із нею все добре, вона зараз під захистом Другого загону. Шпигуна піймала Капітан Мікаса, але він виявився із відрізаним язиком. Його передали Капітану Канаме для допитів, – відзвітував офіцер, вклонився, та зістрибнув із даху. 

– О пресвята Жриця! – Сакура підняла руки до неба, промовляючи молитву. – Дякую тобі, Мікасо, що захищаєш мою сестру духовно та фізично. 

– Ти впорядку? – стурбовано запитав Хітсугая. 

– Як я можу бути в порядку, коли мою сестру намагались вбити? – вона зі злості кинула меч Тоширо, що тримала увесь цей час у руках, додолу. – Хто це був: Каталонія чи знову Панрус? Коли вже закінчиться це прокляття і ми зможе спокійно жити? Мені набридло боятися, що вночі нам переріжуть горло та зруйнують наш дім? 

– Коли всі континенти будуть під владою нашого Головнокомандувача, – тихо, без жодної емоції, промовив Капітан. Сакура перевела на нього уважний погляд та прищурилась. 

– Ти теж підтримуєш завоювання всіх континентів?

– Я не можу не підтримувати, Сакуро. Я капітан, – коротко відказав Тоширо та підняв свій меч. – Будь-яка непокора – це смерть. 

– У тебе немає власної думки? – голосно прокричала вона. 

– Якщо мати власну думку означає втратити життя, то так, я не маю власної думки, – тихо промовив він, опустивши очі. 

Сакура затихла. Вона сіла в інший куток даху, промовчавши увесь час місії. Ніяких інцидентів за час їхнього патрулювання не сталось, а рівно о дев'ятій годині вечора за пісочним годинником прибув офіцер Одинадцятого загону. Він повідомив, що Капітан Ерайв задоволений роботою Десятого загону та відпускає всіх офіцерів відпочивати; о десятій годині ранку, Капітан Одинадцятого загону чекає Капітана Хітсугаю.

До свого будинку Сакура йшла задумано, не звертаючи увагу ні на людей без магії, що клянялись їй, ні на офіцерів, що також віддавали знак шани. Дорога від Палацу Головнокомандувача до Будинку Капітана Канаме лежала через головну дорогу Сейрейтею та через вулицю Диких Вогнів, де розташовувались будинки знатних родів континенту.