46.1

Глибокої ночі їх розбудило протяжне, тягуче виття собаки. Рада рвучко сіла на ліжку, і її шкіру вмить покрила гусяча шкірка. У кімнаті було холодно.

Скинувши ковдру, вона підійшла до вікна й відсунула штору. Подвір’я купалося в блідо-сріблястому світлі Селени. Біля воріт повільно рухалася якась велика тінь. Серце в грудях стислося. Рада кинулася до Альбрехта.

— Ал… Ал, там щось страшне! Я боюсь!

Відчувши, як вона тремтить, хлопець обійняв її. Рада притулилася до нього, ховаючи обличчя на його грудях.

— Не бійся. Зараз усе з'ясуємо. — сказав він спокійно, але сам ішов до вікна з обережністю.

Відсунувши штору, Альбрехт відчув, як уздовж хребта пробіг холод. Велика темна постать повільно пересувалася подвір’ям. Це могло бути щось схоже на собаку… або на щось гірше.

У голові відлунювали слова управительки: «Заплющуйте очі… Селена у повні» Саме в повню, казали, виходить на полювання Багатоголов. І тут істота завила.

Це було не одне виття. Це вило водночас шестеро. Шість собак. Чи шість голів?

Альбрехт миттєво засмикнув штору й кинувся вдягатися.

— Я не вірю в казки. Але вампіри теж колись були лише страшилками з дитинства.

Рада, тремтячи, почала натягувати сукню.

— Треба когось знайти. І закрити всі двері та вікна! Воно рухається сюди! — її голос тремтів — чи то від страху, чи то від холоду.

Не гаючи ні хвилини, вони залишили речі в кімнаті та кинулися до сходів. Спальня управительки була на першому поверсі. Вікна вздовж коридору були навстіж — довелося швидко їх зачиняти, уникаючи погляду на двір.

Та коли вони збігли донизу — завмерли. Хол змінився.

На підлозі виднілися криваві відбитки людських ніг і рук. Портрети на стінах були подряпані кігтями, а люстра над головою загрозливо розгойдувалася від вітру, що гуляв у вітальні.

І тоді вони побачили її — управительку.

Вона сиділа на підлозі, схиливши голову на підлокітник дивана. З голови стирчала сокира.

Рада закричала й одразу ж затулила рота руками. Але було пізно.

У вітальні гуляв пронизливий вітер. Камін давно згас, а вікна… вже знову відчинені навстіж.

Світло Селени заливало кімнату блідим синюватим сяйвом. І щось незриме вже дихало зовсім близько.

Альбрехт обвів поглядом вітальню, і коли помітив відчинені вхідні двері — вилаявся. На порозі лежало маленьке цуценя й жалібно скиглило.

— Воно поранене? — Рада зробила крок уперед, але в ту ж мить відсахнулась. — БІГОМ!!!

Не чекаючи, доки цуценя змінить форму, Рада з Альбрехтом рвонули назад до сходів. Бічним зором хлопець побачив, як тварина почала збільшуватися в розмірах. Спершу піднялася одна голова, потім друга, п’ята, шоста. Всі вони з’являлися одна над одною, хоча шия не виглядала аж такою довгою.

Альбрехт, не зменшуючи швидкості, біг за подругою.

— Твою ж… — хлопець спіткнувся об щось на підлозі. На мить опустив погляд — і з його вуст зірвався новий шквал лайки.

Він перечепився через руку. На підлозі лежала жінка в старовинній мереживній сукні, а поруч валявся порожній флакон.

Проклинаючи богів, Рада й Альбрехт влетіли до своєї кімнати, зачинили двері на замок і миттєво почали ставити захисні закляття. Навіть після цього не заспокоїлись. Через хвилину у двері щось з глухим стуком врізалось — деревина затремтіла, але магія втримала. Потім пролунав собачий рик і скрегіт пазурів.

Налякані, вони навіть дихати боялися. І шкодували, що на них немає бодай частини чарівних обладунків Марлета.

Тільки тепер вони зрозуміли: саме про це місце попереджали жителі містечка.

«Що за маячня? Як така істота взагалі може існувати?» — Рада затискала вуха, намагаючись не чути звіра за дверима.

Альбрехт важко дихав, не зводячи погляду з дверей. Він був готовий відбивати напад у будь-яку мить. Але якби чудовисько увірвалося — шансів у них майже не було.

Пів години був чути скрегіт. Потім — тиша. Вони трохи розслабились. Та виття знову пролунало. Цього разу — під самісіньким вікном.

— Великий Нанда шей Ліан! Якщо ти сердився через ту статуетку — пробач нас! Ми не хотіли! Забери Багатоголова! — зневірено благала Рада.

Альбрехт стояв навколішки, шепочучи молитви — християнські впереміш зі сверидськими. Пригадав усіх богів, чиї імена траплялися йому в бібліотеках. Навіть звернувся до Перворідного Золотого Духа — не розуміючи чому.

Він стомлено притулив чоло до холодної підлоги. Страх витискав з нього сили, але він не припиняв шепотіти.

Новий вибух виття з-за вікна змусив його зупинитися. Залишилась лише одна думка: вижити.

Альбрехт із Радою накладали закляття на вікна, уникаючи погляду назовні. І так — до світанку. Коли перші промені Златану проникли до кімнати, виття припинилося.

Рада обережно виглянула у вікно. Потім — відчинила двері. Коридор був порожній. Ні слідів крові, ні тіл. Тиша. Зібравши речі, вони обережно вийшли до сходів. І тут…

Вітальня була чистою. Все на місці. Жодної плями, жодної розірваної картини.

— Прокинулись?

Рада й Альбрехт здригнулися. Позаду стояла управителька. Жива. Ціла. Як ні в чому не бувало.

Вони повільно позадкували до виходу.

— Куди ж ви? — долинуло їм услід.

Але Рада з Альбрехтом уже не слухали. Вони бігли з дому. Промчавши повз клумби, біля самісінького вікна мало не перечепилися через тіло… шестиголового чудовиська.Воно лежало мертве. Вони закричали, ще до того, як це зрозуміли.

Небо прояснилося. Їм відкрився чудовий краєвид на… озеро. Те саме, про яке їх застерігали.

Не зупиняючись більше ніде, вони помчали в місто.

У таверні, вже ближче до обіду, вони дізналися правду: багато років тому в особняку було жорстоко вбито чоловіка, його дружину і всю прислугу.

Коли вони усвідомили, що ночували в домі привидів, апетит у них зник остаточно.

* * *

Сверид