50.1

Голову пронизав гострий біль. Свідомість важко наздоганяла події. Перед тим як знепритомніти від удару палицею, Альбрехт встиг пропустити через руки заряд магії. Зчеплені пальці звело судомою. Сталося це так швидко, що він і сам не зрозумів — як?!

— Убік його! Граф чекає! — гаркнув той, що досі стояв біля дверей.

Рада, ще не прийшовши до тями, відчула, як хтось трясе її тіло. Потім пролунав глухий удар, і на неї щось звалилося. Щойно опритомнівши, вона побачила Альбрехта, що лежав на ній. А за тим чудовисько з закривавленою палицею в руці.

Закричавши, Рада обхопила Альбрехта руками й ногами, притискаючи до себе. Його тіло було крижане.

Декілька хвилин монстр і людина намагалися їх роз'єднати, але зрештою здалися.

— Повернемося пізніше! Моліться своєму мертвому богові, щоб знову вас врятував! — чоловік у шкіряній куртці плюнув на підлогу й вийшов.

Коли у камері залишилися тільки вони, Рада спробувала звільнитися, але хватка була мертвою.

— Ал... Вони пішли. Прокинься... — прошепотіла вона, стримуючи сльози. — Вони пішли...

Минула хвилина. Потім друга. А він так і не подавав ознак життя.

— Альбрехт, милий... прокинься, прошу!

Відчувши, як пальці на її спині послабшали, дівчина обережно вивільнилася. І тільки тоді побачила: кров стікала з його голови, просочуючи волосся, збираючись у калюжу.

Її охопила паніка.

— Альбрехт… я ж не знаю, що робити! Я ж у цьому не розуміюся! Навіщо ти це зробив?! Навіщо закрив собою?! Як же я тепер упораюсь сама?! — вона хлипала, трясла його, просила, благала. Не помітила, як по її пальцях пробігло щось золотаве.

— Я ж прогулювала в школі лікувальну магію... — схлипнула, закинувши голову до стелі. — Хтось, допоможіть нам!

Вона намагалася знайти пульс, але не знала, де шукати. На зап’ясті — нічого. Про шию вона просто забула.

— Без нього моє життя нічого не варте… — простогнала вона, цілуючи його обличчя мокрими від сліз губами. — Прошу, не покидай мене...

— Ніколи…

Почувши слабкий голос, Рада завмерла. Вона тільки-но його поцілувала.

— Я боялась... — прошепотіла вона. — Я ж зовсім не…

Він не дав їй договорити. Легкий дотик його губ — і щось блиснуло в її свідомості.

— Не бійся... Я поруч… — прошепотів він, торкнувшись її щоки пальцями. Його рука поважчала, але Рада встигла перехопити її й притиснути до грудей.

— Скажи, що мені робити? Як тобі допомогти?

Альбрехт звів очі до стелі. Голова ще боліла, але то була вже не та біль. Піднявши руку, він намацав потилицю — ані сліду. Те саме з чолом. Він не міг цього пояснити. Але мав одне припущення: вона його зцілила.

— Все добре. — усміхнувся він, обережно сівши біля стіни. Вони домовились більше не згадувати, що сталося кілька хвилин тому.

Рада уважно оглянула його, переконуючись, що поранень справді немає.

— Пообіцяй мені, що коли ми виберемося звідси — ти навчиш мене всьому, що вмієш. Обіцяй!

— Обіцяю. — зітхнув він, уже складаючи план втечі.

Якийсь час вони сиділи, просто дивлячись на двері. Жоден з них не міг зараз чаклувати. Перевага Родового мага пропадала, як тільки хтось дізнавався про його здібності. А той, хто їх викрав, мабуть, знав це, і завбачливо обпоїв зіллям.

— Тепер я розумію, навіщо двері в камерах роблять залізними. — гірко посміхнулась Рада, розглядаючи свої долоні. — Так безглуздо попалися.

— За його словами я зрозумів, що ми їм не потрібні живими. Тому треба спробувати втекти, коли двері знову відчиняться. Адже вони відчиняться? — Альбрехт жахнувся, подумавши, що може залишитися під замком до кінця життя.

План був простий: дочекатися, поки до Ради повернуться сили, і в момент, коли принесуть їжу — атакувати охорону.

Це було надто просто. А отже — приречено на провал.

* * *

Втомлені й виснажені, вони сиділи, притулившись один до одного. Їхній план провалився ще до того, як встиг реалізуватися. Їжу справді принесли — але щойно вони спробували втекти, одноокий громила жбурнув їх назад до стіни й з грюкотом зачинив двері. Відтоді про їжу й мови не було.

Сил на другу спробу вже не лишалося. Та й спати боялися — могли знову повернутись за ними. Так минуло кілька днів.

Зрештою Рада, втомившись ходити по камері, опустилася на підлогу, прихилившись до сирої стіни. Альбрехт дрімав поруч, схиливши голову їй на плече. Його присутність була єдиною надією. Вона не сама. І тому відсутність їжі та води її тривожила менше, ніж колись — на перевалі.

Занурена у спогади, вона раптом скрикнула: щось у неї за спиною клацнуло, і одна з цеглин несподівано увійшла вглиб стіни. Відкрився вузький темний прохід.

Рада кілька секунд не могла повірити в побачене. Розштовхавши Альбрехта, вона вказала на отвір:

— Ал! Дивись! Це наш шанс!

І справді, ігнорувати його було б самогубством. Почувши за дверима кроки, вони без зволікань кинулись до проходу. Він був тісним, довелося повзти. Ще кілька секунд — і двері у камеру відчинилися. Їхню втечу помітили.