34.1

Лютневі дні добігали кінця, але зима вперто не здавалася. Сніг усе ще лежав, хоча вже давно втратив свою пухнасту білизну — тепер це була каша з бруду та льоду. У таку погоду навіть виходити на вулицю не хотілося.

Рада й Альбрехт, знуджені постійним сидінням у кімнаті, блукали замком. Вони знали його напам’ять, тож не боялися заблукати. Після новини про заручини, вони серйозно задумались: може, й самим щось підготувати до балу?

Мрія виступити на сцені жила в Раді вже кілька років. Вона завжди хотіла стати відомою співачкою — сольною, з гастролями по всьому світу. Але лише зараз у неї вперше з’явилася думка: а якщо створити групу?

Ідея здавалася божевільною для цього часу. Так, музиканти існували давно, але рок-група в стилі двадцятого століття? Це було щось зовсім нове. Їй хотілося досягти таких самих висот, як її кумири. А може, навіть перевершити їх.

Альбрехт чудово гармоніював із нею в голосі — і, схоже, був не проти. Рада ніколи не подумала б, що цей стриманий, правильний хлопець раптом запропонує щось подібне.

— Ні, я серйозно! Що ти думаєш про те, щоб створити групу? — не вгавав Альбрехт.

— Нам ніхто не дозволить. — зітхнула Рада. — Та і як тут досягти потрібного звучання? У цьому часі це неможливо!

— Що вдієш, коли електрику ще не винайшли... Але ми можемо використати традиційні інструменти! Тобі потрібні барабани? Вони існують уже тисячу років, якщо не більше. Гітари? Добре, не такі, як нам треба, але з цим можна щось вигадати! Синтезатор, чи як там його? Замінімо його чимось клавішним. І взагалі — тут є багато інших інструментів! Думаєш, чому я так часто зависав у музичному класі? У нас є музиканти. Є ресурси. — Альбрехт розвінчував її заперечення одне за одним.

— А Мерлін?

— А що Мерлін? Ми ж не збираємось співати «Ти» чи «Я не хочу кохання»! У нас є «Перелітні птахи» — абсолютно нейтральна пісня. Скажемо, що вона присвячена молодятам.  Ми звернемось до музикантів, вони підберуть супровід, усе буде добре! — він сперся на підвіконня, нахилив голову і м’яко додав. — Ти ж завжди цього хотіла.

— Так... Ти правий. Я досі цього хочу. Але... цей час нас не прийме. Ми для нього надто інші. — Рада притулилася плечем до стіни. — Та і як ми назвемо гурт?

— Не знаю... — пробурмотів Альбрехт, чухаючи потилицю. Та раптом один спогад яскраво сплив у його пам’яті.

Ніби знову опинився в тому селі на перевалі Чорнокнижника. Тоді вони втікали від загону Морла, і їм дала притулок жінка, яка погодилася, щоб вони заплатили піснею.  Це було дуже дивно. Але коли вони заспівали, Леслін промовила зовсім звичайні, проте дивовижні слова:

— Я сиджу і бачу: яка ви гарна пара. Між вами така гармонія... Видно з першого погляду — чоловік і дружина.

— Та що ви! Ми просто друзі. — зніяковів тоді Альбрехт.

— А хіба таке буває? — щиро здивувалась вона. — Вперше чую про дружбу між чоловіком і жінкою. Може, я вже стара й нічого не тямлю... Але пам’ятайте мої слова! Ви — гармонія. Я побачила це ще тоді, як ви переступили поріг.

Ці слова не давали йому спокою. Вони звучали в голові знову і знову: «Ви — гармонія. Запам’ятайте це!»

— Ми — «Гармонія». — тихо вимовив Альбрехт.

— Що? — не розчула Рада.

— Я кажу: ми — «Гармонія»! — повторив голосніше, і очі його загорілися.

Очі Ради здивовано розширилися. Здавалося, й вона щось згадала.

— Я вже чула ці слова колись…

 — Тоді, на перевалі…

 — Ми — «Гармонія»! — чітко повторила Рада. Вона вп’ялась поглядом у темно-зелені очі Альбрехта, ніби намагалася вгледіти в них майбутнє. Посмішка торкнулася її губ. — Так, ми — «Гармонія»!

 — То йдемо до Мерліна?

 — Йдемо! Попросимо музикантів та дозвіл! — кивнула вона.

 — Спочатку дозвіл, потім музиканти. — усміхнувся Альбрехт. — Хоча... байдуже!

Сміючись, вони побігли шукати Мерліна.

* * *

— Мерлін, серйозно? Ти справді нам дозволяєш?! — Альбрехт аж відкрив рота від здивування.

— А чому б і ні? — спокійно відповів той. — Чув, що ви вмієте співати. А музиканти — молодь, трохи старші за вас, думаю, злагодитесь.

Ця несподівана згода приголомшила Раду та Альбрехта. Схоже, Мерлін ще не до кінця усвідомлював, у що вплутується. Та вони не дали йому часу передумати — одразу вирушили на пошуки музикантів.

На щастя, всі були зараз у місті — Альбрехт упізнав їх ще на балу. Вибір у «Гармонії» був чималий, але для «Птахів» вони обрали лише трьох: флейту, рояль і гітару.

Флейту тримала в руках світлошкіра дівчина з платиновим волоссям на ім’я Абігайль — усі називали її просто Аббі.

За роялем сидів трохи дивакуватий хлопець з тоненькими вусиками й коротким їжачком волосся. Його біла сорочка була закатана до ліктів, а на простому шкіряному ремені красувався вигравіюваний скрипковий ключ. Це був Діл Сфенденс.

Гітаристом виявився найстарший з усіх — Тадео. Йому нещодавно виповнилося тридцять.