25.1

Арел

Молода дівчина, притримуючи довгу спідницю, бігла сходами. Крила за її спиною тремтіли, підганяючи господиню вперед.

Вона опинилася у просторій залі, де колони обвиті плющем заміняли стіни. Вітер вільно гуляв між ними, створюючи відчуття легкості й тривоги водночас.

— Ора! Цього не може бути! Я здорова! Подивися — хвороба відступила! — вигукнула Арел, закружлявши на місці.

Світловолосий чоловік кинув на неї стриманий погляд. З якоїсь причини він не поділяв її радості.

— Тепер усе буде добре?! — обличчя Арел сяяло від щастя.

Оракул лише заперечливо похитав головою.

— Але ж подивись! До мене повернулася молодість, чарівна сила слухається мене! — вигукувала дівчина, не приховуючи захоплення.

— Це затишшя перед бурею. — холодно відповів чоловік. — Хвороба нікуди не зникла.

— Але… як таке можливо? Тоді чому зі мною все це відбулося? — розгублено спитала Арел, опустившись на стілець.

— Це твій батько… Він змінив себе — і це змінило тебе, Арел.

Дівчина затулила обличчя руками.

— Невже нічого не можна змінити? Невже я помру? — у її голосі лунав розпач. — Скільки в мене ще залишилось?

— Тепер трохи більше, ніж я казав. Можливо, рік. Пробач, Арел, я не можу тобі допомогти.

— Отже, все йтиме за планом… — важко зітхнула вона.

— Ти затіяла подвійну гру. Алмес розлючений на тебе за те, що ти врятувала хлопця. — зсунув брови Оракул.

— Ти сам усе знаєш! Я не могла дати йому померти! Моє серце належить йому! 

— І все ж тобі доведеться поговорити з Алмесом.

— Він мені нічого не зробить. — пирхнула Арел.

— Можливо, тобі — ні. А от Морл у небезпеці. Аврора цього так не залишить. Тож іди до Алмеса і проси прощення.

— Я донька Первородного Духа! На Свериді мені немає рівних! — вигукнула вона, підводячись. — Нізащо!

— Не будь гордячкою. Інакше доведеться обирати: хто житиме. А ти ж не хочеш, щоб постраждали ті двоє із Заргансу. Їм зараз може допомогти лише він!

— Що з ними? — її запал згас на очах.

— Принцесу вбито. Як я й попереджав. Мене рідко слухають, — похмуро відповів Оракул. — Розгляд справи відкладено на кілька днів, але я впевнений — вони програють. З’явився свідок. Надто вже говіркий.

— Свідок?! Я ж зупинила час.

— Але не для всіх, на жаль. І це матиме наслідки.

— Що ж робити, Оракуле? Допоможи! — в її очах блиснула паніка.

— Я вже сказав, хто зможе допомогти.

Арел відвела погляд і подивилася у небо, де над Сверидом згущувалися хмари.

* * *

Альбрехт

Альбрехт тихо прочинив двері. Спостереження за ним не було — так йому здавалося. Та й навіщо? Він особисто просив дозволу у Мерліна навідати подругу. Зазвичай той би відмовив, але дівчина була в такому стані, що Мерлін не посмів заборонити зустріч.

Якби він лише знав правду…

Замкнувши двері, Альбрехт підійшов до ліжка. Дівчина помітно схудла — важко було впізнати в ній ту саму красуню з балу.

— Пробач… Ти ж розумієш, я не мав вибору. — винувато мовив він.

Рада лише кліпнула кілька разів. Альбрехт дістав флакон.

— Я приніс антидот. Тобі полегшає. Щойно суд завершиться — отримаєш повну дозу. Не хвилюйся.

— Я й не хвилююсь. — змучено посміхнулася Рада. — Ти ж син травниці.

Він допоміг їй сісти та подав чашку з рідиною. Вона випила все до дна. Через кілька хвилин їй стало легше.

— Мені час повертатися. — сказав він, підводячись.

— Ні. Посидь трохи. Мені страшно. Ал, а що, як мене викриють?

— Не викриють. Я все продумав.

— А як же Клятва Правди? Ти ж не зможеш збрехати!

— Уже збрехав. — зітхнув він, витягуючи з-за пазухи хрестик.

— Ти що… віру змінив? Заради мене? — здивувалася вона.

— Тихіше! — прикрив їй рота. — Це секрет. Якщо дізнаються — мене стратять.

— Але ж ти кронгерцог!

— І що? Тут навіть монархи не захищені. У Роені — інакше, а тут… навіть Мерлін нас не врятує.

— Я зізнаюся у всьому! Тобі не доведеться більше брехати!

— Тепер я теж причетний. Якщо впіймають нас — все герцогство стане під загрозою. І спливе правда про Беллу.

— Вона ж хотіла захопити трон…

— Саме тому краще, щоб усе виглядало як нещасний випадок. Тоді її честь збережеться, і ніхто не постраждає.

— Альбрехте, я боюся за тебе…

Він стиснув її долоню.