15.1

— Вибачте… Справді, щось зі мною сьогодні не так…

Лише зараз Морл збагнув: вони опинилися на поверсі, де була його спальня. Дивний збіг — або ж знак. Перепочити бодай на кілька хвилин. Ноги гуділи, мов налиті свинцем.

Діставши ключ, Морл відчинив двері та жестом запросив дівчину всередину. Арел увійшла першою, уважно озираючись довкола. Її погляд ковзнув по стінах, шукаючи посох. Але того не було.

Тим часом Морл, торкнувшись плечем до стіни, прикрив очі долонею. Голова знову запаморочилася. 

Арел підійшла до столу, де стояв графин із водою. Крива усмішка ковзнула по її губах. Вона не сумнівалася у власній привабливості, але не бажала проводити тут занадто багато часу. Трохи магії у вині — і події підуть швидше, ніж того хотів сам король.

Морл, масуючи пальцями скроню, другою рукою взяв келих з водою. Осушивши його за раз, він важко задихав, відчувши, що йому стало жарко.  Хлопець навіть не помітив, як його ліва рука знайшла ключ у замку і повернула його, замкнувши двері.

— Ви впевнені, що все гаразд? — запитала Арел, дивлячись, як зіниця розтікається його райдужкою.

— Нормально… Зараз мине. — Морл прибрав руку від обличчя, намагаючись опанувати себе. В горлі застряг гіркий клубок, дихання стало уривчастим. Він зробив кілька кроків уперед, ніби в тумані.

«Що я роблю?!» — гарячково подумав він, зриваючи з себе жабо. Камзол упав поруч на стілець. Гаряча хвиля обпекла груди, живіт. Тіло його не слухалося.

Арел мовчки підійшла ближче. Морл підвів до неї очі. Погляд невпинно блукав по її відкритих плечах, шиї… Близькість губ зводила з розуму.

Він схопив дівчину за передпліччя, притягнув до себе. Арел здригнулася, намагаючись вислизнути, та згодом її руки опустилися. Вона заплющила очі й дозволила його поцілункам торкатися шкіри.

По щоці скотилася сльоза. Кожен дотик палив, мов розпечене вугілля. Ці руки, губи… все, що він мав, належало чудовиську. Вбивці, що ховався під маскою…

Арел здригнулася. Здається вперше за цей час подивившись на нього. У грудях забракло повітря.

— Ти мене боїшся? — прошепотів Морл, зрозумівши її реакцію по своєму.

Арел заперечно хитнула головою, намагаючись стримати несподіваний потік сліз. У вухах ревіло. Ребра боляче стискали легені. Їй хотілося втекти. Забитися кудись у найглибші надра, де її точно не знайдуть.

«Як же так? — вона дивилася на нього широко відкривши очі. Ніби справді тільки що побачила. — Як же я могла бути такою сліпою?»

Ставши навпочіпки, дівчина обійняла його за шию. Морл завмер, а потім сіпнувся намагаючись відштовхнути її від себе. Але було пізно — у її руках опинився той магічний ремінець. 

* * *

Важкий камінь, що досі тиснув груди, розчинився у повітрі, а тепло лагідною хвилею розлилося тілом. Арел пристрасно відповіла на його поцілунки. Все інше тепер було не важливим.

Поцілунки ставали сміливішими, жадібнішими, з кожною миттю — божевільнішими. У якийсь момент золота корона впала з її голови. Через деякий час на підлозі опинилася й синя вишита золотом сукня.

 Морл підхопив дівчину на руки й поніс до ліжка з балдахіном, де чекала м’яка, оксамитова перина.

Він важко дихав. Його очі жадібно пили її красу — ця дівчина здавалася йому не створінням плоті, а богинею, посланою світлом у темряву його днів.

Вона лежала на ліжку, дивлячись на нього ніжно, спокійно, з ледь помітною посмішкою, що мала в собі щось потаємне. Він нахилився й торкнувся її губ, несміливо, майже боязко, наче вперше. Арел обвила його шию руками — і відповіла на поцілунок з тією самою палкою щирістю.

Морл ще ніколи не відчував такого спокою й такого шаленства водночас. Вона була йому близькою, до болю знайомою, ніби частинкою втраченого світу, якого він так довго шукав. І тепер він не міг — не хотів — її відпустити.

— Рел… — прошепотів він, проводячи пальцем по її щоці.

Вона усміхнулась і весело підморгнула, запустивши пальці в його скуйовджене темне волосся. Морл здригнувся, але вже більше по звичці. Впіймав її долоню, вкрив поцілунками.

— Я не розкрию жодної з твоїх таємниць. — м’яко промовила Арел, зустрівшись з ним поглядом.

Напруга в його грудях остаточно розтанула. Морл усміхнувся, знов цілуючи її губи, щоки, шию. Його очі світилися захопленням, що межувало з благоговінням.

— Морл… Що ж я наробила… — прошепотіла вона, ніби більше собі, ніж йому.

— Що ти сказала? — запитав він, занурений у дотики.

Дівчина посміхнулась і підставила губи для поцілунку. Колись вона думала, що володіє світом… а тепер розуміла, що не може володіти навіть собою.

Її подих перервався, серце забилося, мов божевільне. Його тіло відповідало — запалене, віддане, голодне до неї.

«Ні… його я нікому не віддав!» — для неї це було так дивно. Бо вона ніколи не кохала. А він був останній з її крові. Істинний. Жаданий. 

Ніч, що застигла за вікнами, була глибокою й мовчазною. Морл забув про гостей, корону, трон. Він був собою — уперше за багато років. І вперше світ знову мав барви.