29.1

Альбрехт вже знав цю історію від Ради. Його здивувало те, що вона розповіла її ще комусь. Хоча останнім часом вони майже не спілкувалися — не дивно, що вона знайшла нових співрозмовників. Це було так схоже на Раду…

— Потрібно приготувати знеболювальне! Я бачив, як ви колись його робили! Воно дуже добре допомагало! У вас є якийсь секретний інгредієнт?

— Це не зовсім те, що вам потрібно… Але я можу спробувати. Думаю, різниці не буде. — відповів Альбрехт, так і не пояснивши, про який інгредієнт іде мова, і як він стосується попереднього запитання.

* * *

Альбрехт справді отримував задоволення від того, що робив. Він проводив у лікарні майже весь вільний час. Тільки дві речі могли змусити його очі світитися — пісні й допомога людям.

Того ранку, тихо наспівуючи щось собі під ніс, хлопець зайшов до палати. Всі четверо пацієнтів вже прокинулися. Посміхнувшись, він підійшов до лікаря, який щось записував у зошиті.

— Містере Клетіс, як вони? — поцікавився Альбрехт, сідаючи навпроти.

— Уже краще. Ваше зілля діє — рани гояться швидше. До речі, якраз час для сніданку. Мої помічниці зараз усе рознесуть, а потім треба буде зробити уколи.

— А мені чим зайнятися? — Альбрехт озирнувся й помітив візок з їжею.

— Поки нічого.

— Тоді я теж допоможу! — несподівано запропонував він і, підвівшись, підійшов до візка, біля якого вже зібралися кілька жінок-помічниць.

Лікар не заперечував. За пів року, що він знав Альбрехта, зрозумів одне: якщо молодий герцог чогось хоче — краще не заважати. Тим паче якщо це бажання — допомогти.

Взявши тарілку з курячим бульйоном, Альбрехт сів біля третього ліжка. Він обрав саме це місце не випадково. Допомігши жінці підвестися, зачерпнув ложку бульйону.

Ніхто з пацієнтів ще не здогадувався, хто він. І цим треба було скористатися.

— З’їжте ще ложечку! — усміхнувся Альбрехт, коли через деякий час жінка вже зітхала, відвернувши голову.

— Вибачте, але не лізе вже... Мені б чогось солоденького. — жінка мрійливо закотила очі. — Сто років, напевно, не їла цукерок!

— Принесу обов’язково! Але спершу — з’їжте це.

Жінка скривилася, та зрештою погодилася. Коли тарілка була порожня, Альбрехт допоміг їй знову лягти.

У погляді, в ледь помітному русі — він упізнав Раду. І мимоволі усміхнувся. Ледь не засміявся.

— Щось не так? — здивовано спитала жінка.

— Ні, все гаразд. Просто ви... — він так і не наважився сказати, на кого вона схожа.

— Ви, мабуть, знаєте, що сталося, поки ми були в полоні? Віджио втримали? — в її голосі забриніло тривожне сподівання.

— Так. Графства Локстерн і Флурмстей тепер наші. Скоро вся Елея Еланор Соррель  Астра будуть на території герцогства.

— О, це чудово! — полегшено зітхнула вона, а потім обернулася до інших. — Чули? Ваші графства вільні! Нам вдалося!

Інші пацієнти підтримали її радість — звістка справді додала їм сил. Але раптом у палаті запала тиша: з’явився Великий герцог. Уперше за чотири дні.

Мерлін махнув рукою, і Альбрехт, підвівшись, підійшов до нього.

— Ну що, як справи в лікарні, брате? Ти ж не забув, що в тебе незабаром заняття?

Альбрехт переступив з ноги на ногу — звісно, забув.

— Та пам’ятаю... Зараз закінчу й піду.

Канна підвелася, щоби краще розгледіти їх. Біль у спині змусив її скривитися. Вона уважно вдивлялася в обох — тепер, коли вони стояли поруч, подібність стала очевидною.

— То ви кронгерцог? — здивовано подивилася на Альбрехта.

Він тяжко зітхнув. Хіба це настільки важливо?

— Так.

Потім, обернувшись до Мерліна, тихо додав:

— Скажи їй, що вона скоро побачить доньку.

— А, ти ще не сказав? — Мерлін підняв брову.

— Мені час на заняття! — кинув Альбрехт і швидко вийшов, не давши йому заперечити.

Мерлін відчув себе дещо ніяково. Сів на стілець біля Канни.

— Як ви почуваєтесь?

— Уже краще. У вас тут добрі лікарі. Скажіть, той хлопець, що нам допомагає, справді  кронгерцог?

— Так. Але він не любить коли його так називають. Довга історія. Я зайшов лише на кілька хвилин — у мене термінові справи. І... ваша донька, Рада — ви скоро її побачите.

— Ви знаєте, що з нею? Я вже давно її шукаю! — Канна вп’ялася в нього поглядом.

— Її зараз немає в замку. Я послав її у відрядження до сусіднього міста. Коли дороги прочистять — повернеться. 

— Але, Великий герцог... — цього їй було замало.

— Мені справді потрібно йти! Мій брат вам більше може розказати про доньку. 

Мерлін відійшов, поговорив ще з іншими пацієнтами й залишив лікарню. Але його настрій видавав хвилювання, хоч для нього й не було явної причини.