21.1

На краю найвищої скелі стояла крилата жінка в масці у формі пташиної голови й уважно спостерігала за приготуваннями. Трохи далі, в укритті, чекала її золота колісниця, запряжена трійкою коней.

Якби хтось побачив її зараз, навряд чи впізнав би у цій моторошній постаті ту саму красуню, яка нещодавно з’явилася на балу.

* * *

Чотири сотні магів зібралися навколо Тріщини, яка вже сягала десяти метрів у діаметрі. Один за одним вони виголошували частини великого заклинання.

З кожним новим словом, що злітало з вуст жінок і чоловіків, наростав гул — аж до того, що доводилося затуляти вуха, аби не оглухнути. Незабаром гул переріс у рев. Піднявся вітер, і чарівники відчули, як через острів прокотилася хвиля сили. Декілька з них одразу впали мертвими, не витримавши напруги, ще кілька — за двадцять хвилин. Але, попри втрати, решта не припиняла читати заклинання.

Нарешті, вони помітили, як Тріщина почала стискатися. Сильний вітер зносив усе на своєму шляху, затуляючи видимість. У якийсь момент Морл зрозумів: прийшла його черга. Стиснувши обома руками посох, молодий король ступив уперед — і його обдало крижаною хвилею.

Тріщина гула та ревіла. Цей рев належав мандрівникам які прибули через неї або дитинчат. Ні до Ради, ні до її матері, що була замкнута в підземеллі Голдена, це не стосувалося.

А сама Тріщина все стискалась, поглинаючи все, що траплялося на її шляху.

Раптом Морл відчув, як ноги відриваються від землі. Він намагався вбити палицю глибше в ґрунт, але вона наче притягувала його до себе. Пил забивався в очі й рот, ускладнюючи вимову заклинання. Він нічого не бачив.

Тоді хлопець ще не знав, що цього дня було знищено не тільки тіла загиблих, а і їхні душі. І не було нічого страшнішого за це. А головне — Морл раптом відчув: він наступний. Немов сам посох промовляв до нього… чи, може, це була Тріщина?

Навіть безсмертного посох Каноар не міг врятувати. Сили залишали тіло, і Морл не почув навіть власного крику.

Тріщина пульсувала, тягнучи його до себе. А тягнув його саме посох. Морл спробував відкинути його, але руки ніби приросли до древка. Він закричав і гірко заплакав.

Він молив усіх богів про порятунок, не знаючи, що саме вони винесли йому вирок.

* * *

Крилата жінка в пташиній масці все ще стояла на тому самому виступі. Ані вітер, ані рев не зачіпали її. Вона просто дивилася, як падали чарівники один за одним. Тріщина вимагала все нових жертв.

Жінка спробувала відвести погляд, та не змогла. Щось усередині неї боляче стислося. З очей бризнули сльози.

Тієї ж миті, наче з-під землі, постала її золота колісниця, запряжена трьома кіньми: вороною, білою та вогненною.

Схопившись у колісницю, Арел погнала коней униз. Вона мчала, мов стріла, і вже за лічені секунди була біля нього.

У Морла не залишилось сил опиратися. Вона побачила, як його ноги підкосилися, і він знепритомнів. Тут його життя мало обірватися. Посох, вирвавшись із землі, потягнув непритомне тіло до Тріщини.

Та Арел не могла цього допустити. Вона вхопилася за посох й потягла його до себе.

— Нічого з тобою не станеться, чудовисько! — крикнула вона палиці. — Я врятую його, навіть якщо доведеться знищити тебе!

Вона перетягла Морла до колісниці й вирвала з його рук посох. Король скрикнув від болю, на мить прийшовши до тями — шкіра на його руках була здерта майже до кісток.

— Нічого, я тебе зцілю! — прошепотіла вона, тримаючи його однією рукою.

Зав’язавши віжки на поясі, вона звільнила й другу руку, в якій тримала посох. Злетівши високо в небо, Арел ударила аметистовою кулею на вершині посоха об край колісниці. Від удару посох розлетівся на шматки й зник.

— Хочеш жертву, чудовисько — бери мене! Його ти не отримаєш! — закричала вона й жбурнула уламки в Тріщину.

Як голодний хижак, Тріщина проковтнула посох, роздробивши його. Ще кілька різких звуків — і вона зникла. Разом із нею стих і вітер.

* * *

Морл лежав на спині в якійсь печері. Його тіло затерпло, але нічого не боліло. Повільно розплющивши очі, він побачив біля стіни Арел. Почувши його рух, вона підійшла й сіла поруч.

— Як ти почуваєшся? — лагідно прошепотіла вона. — Ти знав, що піхви твого меча вміють зцілювати рани?

Морл похитав головою. Арел допомогла йому сісти, притуливши до стіни.

— Ти був на волосок від смерті. — тихо додала вона, підсуваючись ближче.

Її очі заплющилися, і вона торкнулася його пересохлих губ. Уже за мить її поцілунки вкривали його обличчя, а сльози котилися щоками. Наче це була їхня остання зустріч. Але тепер вона знала — не зможе забути його. Як не можна забути, як дихати.

Вона не думала про наслідки. Вона знищила посох, що стримував Тріщину. Віддала могутню силу, замість життя одного єдиного чоловіка. А що буде, коли час знову порушиться? Де тоді шукати уламки артефакту?

— Тепер ти повернешся на корабель і зовсім скоро будеш удома. Тріщина закрита, рівновага відновлена. За тиждень випаде сніг, а поки — потроху холоднішатиме. Треба встигнути! — мовила Арел, обіймаючи його.

— А ти… ти не підеш зі мною? — спитав Морл, розгублено.

— Ні. Я повинна повернутись додому.

— Ми ще зустрінемось? — тремтячим голосом спитав він.

— Тепер — так. — усміхнулась вона, стиснувши його руки. — Попутного вітру, коханий!

Вона махнула йому рукою — і розчинилася в повітрі.

Морл здивовано кліпнув. Ні, йому це не здалося. Вийшовши з печери, він побачив, що стоїть недалеко від кораблів. До берега вела стежка.

Підіймаючись трапом, Морл востаннє озирнувся назад.

Його тут більше нічого не тримало.