19.1

* * *

Після декількох привалів військо нарешті побачило океан. Далі коні вже не були потрібні — їх залишили, а самі пересіли на кораблі.

Наступною перешкодою стала довга відсутність вітру, а згодом — несподіваний шторм, що застав у відкритих водах.

Стовп світла, що здіймався до небес, вони помітили через день після відплиття. Настрій у команди й воїнів був похмурий. Ніхто не хотів плисти до проклятого острова. Але й просто сидіти та чекати смерті — теж не варіант.

Альбрехт і Рада жили в окремих каютах. Мерлін за жодних обставин не дозволив би поселити їх разом. І справа була не лише в неприязні до Ради — йому не потрібні були зайві балачки, особливо з огляду на те, що Альбрехт заручений.

Та попри особисті розбіжності, вони проводили багато часу разом. Довгий шлях стомлював обох настільки, що всі образи відходили на другий план. Здавалося, що не було ані болючих мовчань, ані зламаних надій.

У каюті крон-герцога Рада й Альбрехт сиділи у кріслах, пили чай.

— Скільки ми вже пливемо.. — Рада глянула на зашторене вікно. — Я скучила за зірками.

— І я... — тихо зітхнув Альбрехт. — Скоро все скінчиться.

— Ти справді так вважаєш? — вона перевела погляд на нього.

— Рано чи пізно все має свій кінець.

— А, ти про це... — Рада важко зітхнула. — Невже в нас зовсім немає шансу повернутись живими?

— Не будь оптимісткою. Ми всі знаємо, що нас чекає.

— Але ж ми завжди вибирались із халепи!

— Це не те саме.

— Чому? — Рада невдоволено звузила очі.

— Досить, Радо. Я просто втомився...

Альбрехт відкинув голову назад і заплющив очі. Більше вони не розмовляли.

* * *

Корабель уже давно гойдало на хвилях. У відсутності чіткого часу було важко зрозуміти, день зараз чи ніч. Якби хоч годинник працював...

Загальна ситуація лише погіршувалася. Сварки між членами екіпажу ставали дедалі частішими. Компаси в районі острова повністю вийшли з ладу.

Рада стояла біля борту, склавши руки, й дивилася на темно-синю, майже чорну воду. Їй ставало зле від хитавиці. Та найгірше було те, що вона вже давно не мала бажання з кимось говорити.

Коли вперше потрапила на корабель, усе здавалося пригодою. Тоді вона сміялася, раділа. Сподівалась повернутися додому. А тепер... посмішка зникла з обличчя. Пісні забулися.

Рада згадала день, коли ступила в арку телепорту. І вперше по-справжньому пошкодувала. А що було б, якби залишилася в особняку? Як би склалася доля?

Вона звузила очі, вдивляючись у далечінь за горизонтом.

«Проклятий острів… — спалахнули сині очі. — Чортова земля!»

Вона була готова просто зараз кинутись у саму гущу битви й покласти цьому край. Нехай би не існувало ані цього жахливого світу, ані цього проклятого часу, ані цієї клятої війни. Вона просто хотіла прокинутись у своєму особняку. Жити, як усі. Робити те, що хочеться. Не бути зв’язаною путами з кимось чи з чимось.

«Я просто хочу назад у свій світ! Ненавиджу цей час! Ненавиджу таке життя!»

Вона розвернулася й пішла до своєї каюти. Прикривши двері, сіла в крісло, заплющила очі. За кілька хвилин їй стало трохи легше.

— Як же я втомилася... — прошепотіла вона, підводячись.

Зашторивши вікно, почала повільно розв’язувати зав’язки на ліфі. Коли сукня впала на підлогу, Рада просто переступила через неї та почала розплітати волосся. Воно водоспадом розсипалося по плечах і спині. Після лягла на ліжко, загорнувшись у власне волосся. 

* * *

Битва була неминучою. Обидві армії — Морла й Мерліна — готувалися до неї,  стежачи одне за одним, вичікуючи момент для нападу.

Обидві сторони мали досвідчених магів, але сила посоха Морла виводила його армію далеко вперед. За два дні загинули десятки магів і воїнів. На острові час все ще йшов, і кожна секунда була важливою.

Молодий король  закликав усе нових мандрівників у часі, поповнюючи ряди своєї армії.

На другий день у бою був важко поранений Мерлін. Йому пощастило: зброя супротивника не була зроблена з алканару, і рану швидко зцілили. На третій день у бій вступив сам Морл. Його білосніжні обладунки одразу привертали увагу. Він рухався з нечуваною спритністю й гнучкістю.

Рада й Альбрехт залишались в таборі — їм було суворо заборонено брати участь у битві. Але на четвертий день небо забарвилось у кривавий червоний колір — поганий знак. Бій тривав три години.

Попри заборону, Рада й Альбрехт вступили в бій. Вони навіть забули про захисне закляття, яке мали активувати в разі небезпеки.

Вперше за вісім років Мерлін і Морл зійшлися лицем до лиця. Не було часу на розмови — лише обміни блискавичними ударами. Магічний меч Саїр, окроплений кров’ю, співав у руках Мерліна. Його лезо легко розтинало навіть кістки.

На одному зі скельних виступів вони кілька хвилин билися, парируючи удари. Дзвін мечів розносився над островом.

Морл замахнувся, але Мерлін зупинив удар і враз побачив написи на мечі супротивника. Його очі розширилися.

— Звідки в тебе Екскалібур?! — вигукнув він.

Морл лише розсміявся:

— Звідки треба!

— Як він до тебе потрапив?!

— Він мій по праву! Меч обрав мене! Ти справді думав, що якщо сховаєш його у стіні, ніхто не зможе дістати? Мені вистачило однієї спроби!

— Але ти не маєш права! Це меч Артура і його спадкоємців!

— А де ти бачиш спадкоємців?! — Морл зловтішно зареготав. — Ти навчив мене всьому, що знав. Тепер пожинай плоди! Я ненавиджу тебе, Мерліне!

* * *

Рада й Альбрехт бігли підземним тунелем, у який випадково провалилися разом із кількома воїнами Роену. Противників вони знищили швидко й тепер шукали вихід на поверхню. Рада могла б легко вибратися завдяки левітації, але Альбрехт цього не вмів і був надто важкий, щоб узяти його з собою.