17.1

Альбрехт

На вулиці завивав вітер — люті пориви намагалися вирвати з коренями дерева, та кидали химерні тіні на шибки. Здавалося, що до ночі негода лише посилиться.

Наступні дні було так само. Хоч і настав грудень, сніг так і не випав. Усе через Тріщину, яка з кожним днем ширилася, неначе розколюючи не лише небо, а й саму землю. Єдиний, хто міг щось вдіяти, мовчав і нічого не робив.

Молодий герцог Фероманська сидів на ліжку, читаючи книгу. Свічки ледве блимали, тож він користувався магічним світлом — м’яким, теплим і більш надійним.

Для Альбрехта така погода цілком відповідала його настрою. Спати не хотілося — останнім часом його переслідували кошмари. Втім, такий настрій його не надто хвилював. Якщо все пішло шкереберть — нехай іде далі.

Він поклав книгу на столик, і погляд мимоволі зупинився на дверях. Колись він міг відчути, що вони ось-ось відчиняться — і увійде Рада.

Та скільки б не дивився на двері — вони не відчиняться. Рада покинула замок п’ять днів тому. Зараз вона була у Віджио, куди її відправив Мерлін.

Альбрехт більше не просив, щоб вони вирушали туди разом. Він зітхнув і опустив очі на руки, складені на ковдрі.

Несподіваний грюкіт дверей змусив його здригнутися. На мить йому здалося, що це — вона. Але, підвівши очі, він з гіркотою стиснув губи. Це був лише Мерлін.

— Я не заважаю? — обвів поглядом кімнату чоловік.

— Ні. — Альбрехт махнув рукою на стілець.

Мерлін підтягнув стілець ближче до ліжка і сів.

— Ти цілими днями не виходиш із покоїв. Що сталося? Поділишся зі мною?

— Усе нормально. Просто настрою немає. — зітхнув хлопець.

— Я це помітив. Від самого балу ти наче сам не свій. До того хоч усміхався.

— Погода жахлива. Чому тут радіти? — пробурмотів Альбрехт.

— Гадаю, справа не в погоді. Можливо, тобі нудно?

— Можливо. — тихо буркнув він.

— Тобі треба одружитися, Альбрехте. — раптом сказав Мерлін.

— Одружитися? — хлопець похлинувся повітрям. — З ким?

— Наречену знайти не проблема. Будь-яка дівчина герцогства була б рада вийти за тебе.

Альбрехт почув лише одне слово — «рада». Його знову накрило хвилею емоцій. Як можна радіти, коли сама радість нагадує про неї?

— Будь-яка мені не потрібна. — сказав тихо.

— Я знайду тобі найкращу. Побачиш, усе налагодиться.

— Справді? — скептично зиркнув Альбрехт. — І де ти її знайдеш?

— Уже знайшов. Післязавтра до нас на вечерю приїде король Фредерік із дочкою, принцесою Беллою. Думаю, вона тобі сподобається.

— Чому з принцесою?

— А з ким іще? Наречена крон-герцога має бути з відповідним титулом.

— Звісно. — пробурмотів він собі під ніс.

— Якщо вона тобі не до вподоби — ніхто не змусить тебе. Але подумай. — Мерлін підвівся. — Сподіваюся, ти добре усе обміркуєш.

Коли Мерлін пішов, Альбрехт підвівся лише для того, щоб замкнути двері. Слова брата поки не мали для нього жодної ваги. Йому було байдуже. І навряд чи якась вечеря змінить це.

Двічі в одну саму річку він не збирався заходити.

* * *

Час спливав болісно повільно. Кожна година тягнулася, мов вічність.

Та поступово небо почало яснішати, навіть виглянув Златан. Альбрехт несподівано для себе почав чекати на завтра. Може, справді принцеса Белла сподобається йому? Може, зможе затьмарити образ Ради? Він майже повірив у це. А поки — намагався не впасти у зневіру.

Більшість часу він проводив за книгами. Це не було його улюбленим заняттям, але зараз — цілком прийнятно. Хлопець чекав на Мерліна, який обіцяв розповісти щось важливе.

Та, не дочекавшись, Альбрехт сам вирішив навідатися до нього. Тим паче — далеко йти не треба.

Постукавши у двері, він обережно зазирнув усередину:

— Вибач, я не завадив?

— Ні, ні! Я саме збирався йти до тебе. Заходь, сідай.

— Є новини від короля Фредеріка?

— Він вечерятиме з нами вже завтра. Принцеса дуже хоче з тобою познайомитися.

— Я з радістю. Але... вони ж не через мене приїжджають?

— Не зовсім. У нас із королем є спільні справи. — відповів Мерлін, витягнувши товсту книгу. — Завтра дуже важливий день. І я хочу, щоб ти справив враження на короля та принцесу. Я ніколи не змушував тебе жити за палацовими правилами, але тепер це необхідно.

— Що я маю робити?

— У цій книзі — основи етикету. Прочитай, що встигнеш.

— Стільки?! — вражено вигукнув Альбрехт.

— Це лише найнеобхідніше. Все інше я поясню словами. — Мерлін усміхнувся, погладивши бороду. — Я вивчив ці правила з дитинства. Починав посильним, потім допомагав лікарю. І лише в сорок став тим наближеним короля. А тобі лише дев’ятнадцять. І я не хочу замикати тебе в замкових стінах. Але завтра ти маєш звертатися до мене на «Ви». Я — Великий герцог і старший за тебе.

— Як Вам буде завгодно. — кивнув Альбрехт.

— Це лише початок. Етикет — складна система. Я скоротив прислугу. А колись монархи не могли й самі вдягтися без неї! — зітхнув Мерлін. — А тепер слухай уважно...

— Я зроблю все можливе. — серйозно сказав Альбрехт.

— Добре. Коли король приїде — зроби три кроки назустріч і вклонись. Перед принцесою — легкий уклін у відповідь на реверанс. Можливо, доведеться поцілувати їй руку. За обідом ми з королем маємо сідати першими. Ти — лише після дозволу. Якщо потрібно буде піти раніше — спитай дозволу в мене. Після вечері ми перейдемо до камінного залу. Там поговоримо. І головне — уникай коротких відповідей.

Альбрехт уважно слухав. Поки що все здавалося не надто складним. Але коли Мерлін продовжив перелік правил, хлопець вхопився за голову. Титули, звертання, формули ввічливості — усе плуталося. Він мріяв про одне: щоби завтра хоч ненадовго стати невидимим... або німим.