13.1

«Якщо вже така моя доля… Може, дарма я намагаюся плисти проти течії?» 

Хлопець підвівся на ноги й, попри спроби його зупинити, рішуче зробив кілька кроків уперед.

— Він бреше! Золотий грифон — це я!

У загоні генерала Уолта почувся сміх. Дев’ятнадцятирічний хлопець, худорлявий, втомлений, з ранами на обличчі, викликав у них лише насмішки.

— Ім’я, — генерал зміряв його поглядом.

— Альбрехт!

Сміх урвався миттєво. Генерал Уолт зробив кілька повільних кроків й опинився просто перед юнаком.

— Так от який ти воїн у сяючих обладунках! Про тебе вже легенди ходять, хлопче. Саме тебе ми й шукали. — сказав він і раптово схопив Альбрехта за волосся, штовхнувши його на землю. — Наш король просив передати тобі вітання! — засміявся він.

Його сміх підхопили інші. Лише воїнам капітана Радислава було не до сміху. Одним своїм вчинком Альбрехт перекреслив усі їхні намагання його врятувати.

* * *

Рада

Надвечір, коли тільки-но почало сутеніти, до Зарганського замку влетів вершник. Він мав важливу звістку для Великого герцога.

До цього моменту Рада вже заспокоїлася. Тривога нікуди не ділася, а вона вже була готова до компромісів.

Вона вирішила ще раз поговорити з Мерліном. Ідучи до нього, дівчина навіть не уявляла, що вже надто пізно щось змінити.

Мерлін був зайнятий, коли Рада зайшла, але виставляти її за двері не став.

— Великий герцог, чи є новини від Альбрехта? — несміливо спитала вона, побоюючись, що він знову накричить.

— Ні. Вони мали вже прибути на місце. — відповів Мерлін. Його обличчя тепер також було сповнене тривоги.

Не встигли вони як слід обмінятися словами, як двері зі стуком розчинилися, і до кімнати вбіг промоклий вершник.

— Великий герцог! У мене термінові новини!

Мерлін жестом попросив Раду вийти. Вона неохоче підкорилася. І так і не почула, що саме було сказано.

— Мерліне, в нас серйозні проблеми. Загін, у якому був ваш брат, потрапив у засідку. Роенці вже перетнули наш кордон!

* * *

Альбрехт

Альбрехтові туго зв’язали руки. Він розумів: мине хвилина, може дві — і все скінчиться. Його підвели до того самого каменя, де нещодавно мали стратити Стіва.

— Законом королівства Роен і за особистим велінням короля Морла, тебе засуджено до страти через відсічення голови. — проголосив Уолт. — Маєш останнє бажання?

Альбрехт стояв навколішки перед каменем. Не молився. Лише в уяві раптом сплив образ Ради — її дзвінкий сміх, блискучі очі. Якщо йому й судилося померти, то тільки з її ім’ям на вустах.

— Пробач кохана… ось і все. Це кінець нашої історії. Сподіваюсь, моя смерть не принесе тобі болю… бо інакше я не знайду спокою, — прошепотів він ледве чутно.

Сльози текли по щоках. Його життя здавалося таким безглуздим. Коли голову поклали на камінь і меч уже злетів у повітря, Альбрехт зробив єдине, що залишалося:

— Інвокабу антигуа віртуте ауксіліум…

* * *

Рада

Рада не знаходила собі місця. Вона відійшла недалеко від покоїв Мерліна, коли раптом у голові почула тихий, глухий голос.

Не встигаючи усвідомити, що відбувається, вона вигукнула:

— Лібера те де компедівус ментис, юном симус!

Її наче пройняло стрілою. Дівчина схопилася за груди й, мов підкошена, впала на підлогу, втративши свідомість.

На її крик вибігли Мерлін і гонець. Чарівник миттю кинувся до Ради. Та всі його спроби привести її до тями були марними. Він приклав вухо до її грудей. Серцебиття було ледве чутне. Дівчина помирала у нього на очах.

— Швидко! За лікарем! — вигукнув він, підіймаючи її на руки.

Не роздумуючи довго, Мерлін розчахнув ногою двері до спальні Альбрехта, що була неподалік, і поклав дівчину на ліжко.

Розстібнувши ліф, він почав робити масаж серця, але всі зусилля були марні. Її очі залишались заплющеними, ніби вона занурилася в глибокий сон.

* * *

Альбрехт

Альбрехт з жахом заплющив очі. Йому стало страшно — не від смерті, а від того, що з його тілом буде потім.

Він почув, як меч розтинає повітря. І в мить, коли лезо мало торкнутися шиї, хлопця раптово огорнуло сліпуче світло. Меч розлетівся на друзки, а його самого відкинуло назад — мотузки лопнули.

Почулися крики, здійнявся пил, повітря раптово нагрілося. Альбрехт, огорнутий коконом світла, бачив лише нечіткі силуети й чув глухе ляскання величезних крил та голос, потужний і розкотистий.

Кокон розпався. Перед ним стояла висока жінка з пошарпаними крилами за спиною. Її обличчя приховувала маска у вигляді пташиної голови, що робила її вигляд ще страшнішим.

Вигукнувши щось незрозумілою мовою, вона здійняла руки — і все, що залишалося від роенського загону, за мить перетворилося на попіл.

Альбрехт лежав, важко дихаючи, паралізований страхом.

Жінка повернулася до нього.

— Все вже позаду. — пролунав несподівано лагідний жіночий голос з-під маски. — Повертайся в Зарганс. Вона віддала всі свої сили, щоб завершити заклинання. Ти знаєш, як повернути борг. Зроби те, що вона так часто у тебе просила. — жінка доторкнулася до його щоки. Враз зник увесь біль, що мучив  годинами. Немов за помахом чарівної палички, тіло зцілилося не залишивши жодного сліду від ран.

Альбрехт розслабився. Його голова торкнулася землі, повіки заплющилися, він втратив свідомість. 

Жінка важко зітхнула. Їй пощастило, що він за мить до смерті додумався промовити заклинання, а вона не думаючи про наслідки закінчила його. І саме це дозволило Арел швидше відновити свої сили та встигнути на допомогу.

Але сили знов закінчувалися. Хворе тіло погано реагувало на сплески магії.