11.1

Альбрехт

Альбрехт повільно їхав верхи, тримаючись у середині загону. Поки що все було тихо й спокійно — жодної небезпеки, жодного нападу. Дорога, якою він колись їхав до Зарганса разом із Радою, майже стерлася з пам’яті.

З наближенням зими сутеніло раніше, тож довелося зупинятися на ночівлю. За ці чотири дні до Альбрехта ставилися з повагою. Він був найспокійнішим у загоні, небагатослівним. Але коли до нього зверталися — завжди відповідав, не подаючи й натяку на внутрішню тривогу. Іноді навіть сміявся голосніше за інших, жартував. В ті миті від його сором’язливості не лишалося й сліду.

Працював він, як усі. Коли настав час зупинятися, саме Альбрехт першим зголосився зібрати гілля для багаття. А після дощу це було завдання не з легких.

Та він знав, ким є насправді. М’якість характеру, яка здавалася чеснотою іншим, для нього була проявом слабкості. Іноді він відчував себе ганчіркою. Варто було лише замислитися, як його накривала туга.

Ніч була холодною, і хлопець лише мріяв забратися в намет і загорнутися в теплу ковдру. Та відмовити командирові не міг.

— Ваша Високосте, Альбрехте, йдіть швидше! Каша скоро охолоне! — гукнули з боку багаття, де зібралися майже всі воїни.

Альбрехт прискорив крок, не бажаючи змушувати себе чекати. Підстелив щось на землю й сів, прийнявши миску з кашею. Кинувши оком навколо, помітив, що кілька людей спостерігають за ним, наче чогось очікуючи. Зробивши першу ложку, він підняв голову й сказав:

— Вечеря  відмінна, Джасте. Як завжди!

Він знав, що Джастин до війни працював кухарем.

— Дякую, крон-герцогу! Радий, що вам смакує!

На губах Альбрехта промайнула ледь помітна усмішка.

— Прошу, не називайте мене за титулом. Просто — Альбрехт.

Він повторював це майже щодня, але половина загону все одно зверталася до нього на «ви».

Під кінець вечора воїни почали згадувати тих, кого залишили вдома. Один розповів про доньку, яка крізь сльози не відпускала його в дорогу. Інший — про хворого батька. Третій — про наречену-красуню.

Згодом один із бійців відійшов від багаття, а через кілька хвилин повернувся з гітарою. Погляд Альбрехта ковзнув по інструменту, й одразу в голові спалахнули спогади. Він мовчки слухав, намагаючись приглушити бажання взяти гітару до рук.

— Альбрехте, підспівайте! — махнув йому рукою молодий воїн років двадцяти шести, той самий, що завжди сипав анекдотами. Побачивши, як Альбрехт похитав головою, він не відступив. — Ну, приєднуйтесь до нас!

— Та лиши хлопця, не бачиш — не хоче! — втрутився старший воїн і штовхнув молодого в плече.

— А може, ви самі хочете щось зіграти? — не вгамовувався рудоволосий Стів.

Вії Альбрехта злетіли, і в очах засяяв вогник.

— Давайте зіграю… А що?

— Що хочеш.

Альбрехт на мить замислився. Його не полишала одна мелодія, але вона була занадто особистою, занадто болючою. Та все ж він вирішив заспівати.

— Цю пісню я вперше почув від однієї знайомої. Вона про її батьківщину. Це — оригінал.

Він обережно поставив гітару на коліна, провів пальцями по струнах, намагаючись згадати мелодію. Спогади, як камінь, обвалилися на плечі…

Гей гдешь там на чорні води,

Сів на коня козак моло́дий.

Плаче молода дівчина,

Їде козак з Батьківщини.

Альбрехт не помічав нічого навколо.  Після того як він заспівав, його думки покинули це місце. Вони кинулися далеко, далеко. У той день, коли він уперше почув ці рядки. Вони сиділи так само біля вогнища. Тоді здавалося, що їм пощастило знайти один одного. Альбрехт вперше за довгий час співав південно-імперською мовою. Імперці називали її роксанським та ондрійським діалектом. Рада — українською.

Раз у раз у нього з’являлися аліські слова, та й імперський акцент став більш помітним.

Гей! Гей! Гей, соколи!

Оминайте гури, ліси, доли.

Дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночку,

Степовий жайвороночку

Жаль, жаль за милою,

За рідною стороною.

Жаль, жаль серце плаче,

Жаль бо венцей не зобачу

Біль заповнював кожну клітинку. Думками він був поруч зі своєю коханою. Альбрехт шкодував, що так поспішно поїхав. Треба було поговорити.

Хоч би якими приємними були мрії, Альбрехт, перед тим як зупинити струни, розплющив очі. Він дивився на навколишній світ уже зовсім по-іншому. Начебто ті самі люди, те саме місце. Але він вже геть інший.

— Неперевершено! Великий герцог нам і слова не сказав, що ви так чудово співаєте! У вас справжній талант! — вигукнув Радислав, аплодуючи. — Як же ви стільки днів приховували це?

Альбрехт, передаючи гітару, лише посміхнувся і знизав плечима. Інші воїни дивилися на нього з щирим захопленням. Найбільше ж радів Стів — що відкрив такий талант.