1.1

Минуло багато часу, тому Рада почала хвилюватися. Вона знала, як він чекав звісток з імперії. 

Важко зітхнувши, Рада пішла по доріжці, що бігла біля обриву. У її часі тут була огорожа, і сходи на берег. Але зараз єдиний спосіб спуститися до океану — стрімголов. Дівчина посміхнулася, штовхнувши ногою камінчик.

Покрутивши головою, чарівниця помітила самотню постать, що сиділа на каміні. 

— Що сказав Лью?

Альбрехт знизав плечима, дивлячись скляним поглядом на океан. На землі біля нього лежав розкритий сувій. Не чекаючи на докладну розповідь, Рада нахилилася та підняла сувій. Кілька хвилин пройшли у тиші.

Дочитавши доповідь до кінця, Рада зблідла та опустилася на траву, поряд з Альбрехтом. І тільки зараз вона побачила, як по щоках у нього котяться сльози.

— Співчуваю…

Витерши долонею сльози, Альбрехт, нарешті подивився у її бік.

— Це я мав тоді померти.

— Альбрехте, ні – обурилась дівчина.

— Тому, що вони полюють на білих магів! Я білий маг, Радо. — спокійно відповів Альбрехт, хоч хотілося закричати. — Я прирік усіх їх на смерть.

— Зрозуміло…  — зітхнула Рада. Їй хотілося його запевнити в протилежному, але тут він мав рацію.

— Вони знищили все, що мені було дорого! Усіх, кого я любив! Якби я міг повернутися в імперію та викликати Гордія на двобій... Нехай відповість за всі занапащені життя.

— Я можу чимось допомогти? — згорнувши сувій, Рада подивилася хлопцю в очі.

Альбрехт швидко відвів погляд. Те, що він раптом відчув було схоже на удар блискавки. 

«Можеш! Стань моєю дружиною!» — він навіть не спробував приховати мрійливу усмішку.

— Не знаю. — натомість, відповів хлопець.

Він був не готовий поки відкривати їй серце. Але піддавшись пориву, пересів на траву до неї, підігнувши ноги. Вона здригнулася, коли він обійняв її. 

— Дякую за турботу.

— Все владнається. Лью ж казав, що є ймовірність, що їм вдалося втекти. Мерлін обов'язково тобі допоможе, тільки закриє Тріщину! Мерлін дуже могутній чарівник, він багато чого може!

— Але в цьому він мені не допоможе.... 

— Ти помиляєшся! Мерлін — Великий герцог. Він має багато зв'язків! І тим паче він же твій брат! Альбрехт, тільки попроси…

Альбрехт проковтнув слину. Він намагався не подати вигляду, що половина її слів пролетіла повз вуха. Розуміння того, що його дратувало прийшло несподівано.

«Мерлін, допоможе! Мерлін, великий чарівник! Мерлін — твій брат! — Альбрехт відчув, як всередині все зводить судома. — До біса Мерліна, я і сам можу провести пошуки! Якщо вони, звісно, матимуть хоч якийсь результат…»

Його дратувала згадка про брата, наче той був його суперником. Всередині щось ворухнулося і на мить очі хлопця стали кольору золота. 

— Вибач. Мені треба подумати. — кинув він, та піднявшись на ноги пішов геть.

Рада провела хлопця розгубленим поглядом. Вона розуміла різкі зміни його настрою, бо не кожен може витримати те, що впало на його долю. Але коли він раптом ставав холодним до неї це дратувало. Ніби він був невіддільною частиною її. 

Альбрехт їй подобався. І якби не прокляття вона б вже давно поновила спроби звабити його. Це ледь не єдина причина, чому вона свідомо ігнорувала симпатію до хлопця до якого її тягнуло наче магнітом. 

Дівчина підібгала губи. Все-таки вона збрехала Альбрехту — вона зовсім не змінилася. І доказом цього було те, що вона збиралася зробити.

* * *

Прибігши до озера, хлопець упав навколішки на зарослу травою кам'яну бруківку. Упустивши голову на долоні, молодий чарівник гірко заплакав.  Він знав, що вона йому відмовить. Справа навіть не в проклятті. Вона відчуває до нього лише подяку та жалість. Саме це найчастіше було в її очах.

«Трясся! Навіщо? Адже все було добре!» — обличчя подруги намертво в’їлося у свідомість, кров кипіла.

Альбрехт раптом розсміявся, розуміючи, в якій дурній ситуації опинився. Адже спочатку він на дух не переносив Раду. Зарозумілу, брехливу. Але незабаром вона стала його найкращою подругою. Його підтримкою та опорою. Найріднішою людиною в цьому світі...

Він розумів, що вони не можуть бути разом. Але нічого вдіяти з собою не міг. Альбрехт настільки поринув у свої переживання, що не помітив, як з води з'явилася срібляста голова дівчини.

Смикнувшись, хлопець стер долонею сльози.

- Не бійся мене! Я друг. — голос Леді Озера звучав, як дзвіночки. — Я, Нерісса — дух озера Резенфорду.

Альбрехт так і лишився сидіти з відкритим ротом.

— Я… я про тебе чув! — вимовив хлопець, впоравшись з першим шоком. — Мені Рада розповідала про Леді Озера у її школі!

Дівчина усміхнулася, вийшовши з води до пояса.

— Це була інша! Ми, Леді Озер живемо довго, але й для нас триста років, це багато!

— То правда? Тут стоятиме чарівна школа? — думки про непотрібне кохання замінила звичайна цікавість.

— Так! Я бачу тебе щось мучить. Говори, я можу допомогти.

— Навряд... Мені  хотілося дізнатися більше про цю школу.

— Тебе цікавить Вольфрам? — по подиву у його очах дівчина зрозуміла, що вгадала. 

— Так. — кинув хлопець прикусивши губу. Думки про Раду нікуди не ділися…

— Ти хочеш побачити факультет, на якому навчалася Рада? Я можу зазирнути у майбутнє. Але лише на сім років.  До цього моменту «Резенфорд» буде вже збудовано.

— Так, мені було цікаво побачити замок за який вона стільки розповідала. 

Нерісса заплющила очі, щоб зазирнути у майбутнє їй знадобилося кілька секунд. Потім вона взяла його за руки, та почала говорити.

— Я бачу великий замок із чарівною білою кладкою! З шістьма вежами та чотирма поверхами. На кожному висять картини, квіти, класи світлі, просторі. Від замку йде дорога, з чотирма розгалуженнями до гуртожитків. Вольфрам — один із найкрасивіших. У ньому буде кілька будинків, де житимуть хлопці та дівчата.

Описуючи гуртожиток, Нерісса ні словом не сказала про те, хто буде засновницею Вольфрама.