Розділ 65. Гармонія

Блідо зелені плями вже були не тільки на шиї, а й займали частину грудей та руку. Те, що це отрута, вони почали здогадуватися не відразу. Просто зіставили, що Леліла у вигляді змії могла її вкусити.

Побачивши недалеко з особняком Мерліна, Рада крикнула йому і зісковзнула з сідла на землю.

– Мерлін! Канні та Емілю потрібна допомога! Вони поранені!

Великий герцог з жахом підбіг до них, побачивши наречену, шкіра якої була в якихось плямах. Воїн, який її тримав, передав Канну йому на руки. Хтось переніс у будинок непритомного графа Локстерна.

На той момент серце Мерліна готове було вистрибнути з грудей. Він відніс кохану до найближчої спальні, і поклав на ліжко. За лікарем уже покликали.

Минуло півтори години після цього і їм повідомили, що отрута, якою вжалила змія, була смертельною. Вже було запізно шукати протиотруту, оскільки вона поширилася по всьому тілу. Якби вжалили в руки або ногу її могли просто відрізати, але в цьому випадку нічого не вдієш.

Мерлін, що весь цей час стояв у кімнаті, де лікар оглядав Канну, осів на стілець. У голові відразу з'явилося стільки думок, що половину з них не міг зібрати. Головні були: як врятувати її?

- Може є якісь ліки? Я заплачу будь-які гроші!

– Я не знаю таких! Отрута дуже дивна, вона належить змії, але якійсь невідомій мені. — відповів лікар, закриваючи свою валізку.

- Це Леліла! Вона з мамою билася на міській стіні! Лелілі вдалося якось туди потрапити! А потім мама набула вигляду вовка, а та змії! Може, тоді вона її вжалила? – раптом згадала Рада. Її пустили до кімнати лише під кінець огляду.

- Отрута перевертня? Вперше про таке чую! Вибачте, я мандрував усе життя і жодного разу такого не бачив! – розвів руками лікар.

- Добре, йдіть! Ми покличемо ще когось! - сказав Мерлін, проводжаючи того до виходу.

Рани Еміля залікували за півгодини. Але навіть після того, як він прокинувся якийсь час у нього паморочилося в голові, і дзвеніло у вухах. Дізнавшись у якому стані Канна, він, незважаючи на погане самопочуття, попросився до неї.

Жінка все ще лежала на ліжку, тільки тепер її очі були широко розплющені. Мерлін та Рада перебували з нею.

Коли Еміль переказував, що відбувалося на території Резенфорда за останню годину, в кімнаті залягла тиша. Катана закрила обличчя руками, заплакавши.

- Значить, вона не брехала! Лелила їх убила!

- Ще ... - затнувся Еміль. - Джефрі перед смертю попросив мене добудувати школу! Катана, адже ти мені допоможеш? Ми ж разом її відбудуємо? - вп'явся в неї поглядом чоловік.

Рада стримувала себе, щоби не заплакати. Альбрехт, що щойно прийшов, що допомагав зцілювати молодого графа, стояв опустивши голову. Тяжко було говорити деякі речі.

- Ні, Еміль. Добудуєш ти її сам! Без нас! - ласкаво усміхнулася вона йому. - Я теж скоро помру. Пробач мені. Але не було іншого виходу! Я хоч змогла помститися за Хейла та Джефрі! Хоч і не вбила Лелілу!

Еміль схопився руками за голову, ніби вона зараз відвалиться.

- Ні! НІ! Ти не помреш! Ти ж казала, що ми добудуємо школу! То була твоя ідея! Ти не можеш померти!

– Еміль. - намагалася його заспокоїти Катана.

- Ні! - закривши вуха руками, закричав Еміль.

- Альбрехте, скажи Мейсі Честер, щоб дала йому заспокійливе! – наказав Мерлін.

Хлопець згідно кивнув, загалом за цей час він уже пристосувався до своєї покаліченої ноги. Після того, як він забрав графа з кімнати, Рада підсіла до матері. На якийсь час знову залягла тиша.

- Що з ним? Невже його так уразило горе від втрати друзів?

- Не зовсім! Це все почалося після тортур, яким піддав Морл! За ті місяці він зламав його! Я пам'ятаю Еміля зі штурму нами Віджио! Тоді він майже перший ішов у бій, мав стільки бажання показати себе, повернути своє рідне графство! А ще він поховав молодшого брата! Теранс хоч і виявився зрадником, але Еміль його дуже любив і йому важко було повірити в це!

– А я й не знала. – зітхнула Рада. - Може йому показатися лікарям?

- Може! А краще йому одружується та забути за війну! Сподіваюся, він колись стане тим самим! У нього ще є шанс, а ось у мене… ні.

- Зараз ще прийдуть лікарі! Хтось поставить тебе на ноги! - заперечила їй Рада.

- Дочка моя, ти ж розумна дівчина! Ти маєш розуміти, що є те, від чого не можна втекти! Я помру! Усі вмирають! Але ж я прожила щасливе життя! Мені вдалося побачити тебе! Побачити якоюсь стала красунею, які в тебе гарні друзі! Що мені потрібне для щастя? Аби в тебе все було добре!

- Не треба! Я вибачила тебе за все! Я так довго тебе шукала. – заплакала Рада.

Катана посміхнулася, стиснувши її долоню.

- Не плач! Я хочу хоч перед смертю побачити твою посмішку! Я б теж хотіла ще трохи побути з тобою! Я завжди мріяла надіти весільну сукню. Але ні у випадку з твоїм батьком, ні зараз це мені не вдалося! Таке вже наше родове прокляття!

- Скажи, а якби ти знала про нього, то не стала б мене народжувати?