Розділ 60

Тим часом за багато кілометрів від села Харганс у Віджио виникли проблеми на будівництві школи.

Ніхто відразу не зрозумів, що сталося з білою кладкою замку - вона почала темніти на очах. Ці зміни нічим не можна було змінити чи зупинити.

Тому доглядачі одразу доповіли графу Локстерну про це. На відміну від інших, він та інші троє засновників знали, чому він став чорніти. Насувалась небезпека. І не якась дрібниця, а така, що може після себе нічого не залишити. Саме заради таких випадків і був зачарований замок.

Ніхто не розумів, звідки прийде біда, але було точно – скоро. Коли остання біла цегла перетвориться на чорну.

Граф Еміль був наймолодшим серед чотирьох засновників і не найсильнішим. Він поступався силою Джефрі та Катані. Одного разу, коли вони влаштували змагання між собою, він не протримався й десяти хвилин. Його магія була звичайнісінькою. У таємниці Еміль заздрив друзям, які могли на додаток перетворюватися на вовка та ведмедя. А Катана взагалі володіла родовою магією.

- От би вони були тут! - вголос подумав чоловік. – Разом ми б якось вигадали, що робити із замком!

Стукнувши кулаком по столу, Еміль вилаявся. Він гадки не мав що йому робити. Це зволікання коштувало їм дорого. Будівництво було зупинено на якийсь час, оскільки людей лякали зміни, що відбувалися із замком. І тим паче молодий граф не бачив сенсу щось будувати, якщо їм загрожує смертельна небезпека.

«Що це може бути? Знову ворог?!»

- Їй ви там, боги, допоможіть! - закричав він, закинувши голову.

Паніка все більше опановувала його. Він те й робив що молився богам щоб ті підказали їм вихід. Справи йшли погано з кожним днем. «Резенфорд» усе темнів, а причина ще була  не зрозуміла.

Саме тоді він наважився написати до столиці та до графства своїх друзів. Щоб їх не чекало, їм потрібна була допомога.

Молодий граф нервово міряв кімнату кроками, стукав кулаком об стіну, зривався на слугах. Востаннє він переживав подібне років дев'ять тому, коли підняв заколот проти короля.

Еміль дуже нервував, коли відповіді від Великого герцога довго не приходило. Він втратив сон та апетит, постійно стежачи за замком. Але коли дізнався про реальну небезпеку, ніби важкий мішок упав йому на плечі, зваливши додолу. На Віджио йшов король Морл із просто гігантською армією. І перемогти таку кількість добре навчених воїнів було майже неможливо. Хіба що зібрати всі сили герцогства, які були недоречно в іншій частині країни. На це потрібен час.

Навіть перебуваючи в панічному стані граф Локстерн зумів зміцнити місто, виривши біля нього великий рів із гострими кілками в ньому, і збільшивши розмір оборонної стіни. На щастя на той час міста будувалися так, щоб у разі нападу відбити його.

З Резенфордом було складніше - ніякої стіни навколо нього не було. Його могли просто стерти з лиця землі. Та й часу на якийсь захист не лишалося.

Граф розумів, що бій відбудеться на пустці між містом і Резенфордом, і від його результату залежатиме доля і того, й іншого. Йому страшенно не хотілося, щоб майже готовий замок зруйнували. Але найменше йому хотілося, щоб Морлу дісталася хоч частина Елея Еланор Соррель Астра.

До того моменту, коли ворожа армія буде біля воріт, прибуде вже підмога. Саме на це сподівався граф. Головне потім протриматися до приходу армії Мерліна.

* * *

Альбрехт здригнувся від холодного вітру, що несподівано налетів. Дерева ніяк не захищали від нього, навпроти тут було сиро й гидко. Над лісом та селом зібралися сірі грозові хмари, незабаром пішов дощ.

Притулившись спиною до дерева, хлопець ще раз поклав руку на пістолет, що висів на поясі. Все виглядало безглуздо. Це швидше була просто розбірка, яка не мала нічого спільного з дуеллю, на яку запрошували секунданта. Альбрехту це було відомо. Він сподівався, що йому не доведеться стріляти. За все життя хлопець лише кілька разів тримав у руках пістолет.

Все якось було неправильно. Подивившись на всі боки, Альбрехт прислухався. Йому не хотілося, щоб його вбили із засідки. Це було б дуже просто.

Незабаром він почув кроки, що наближалися. Альбрехт перевів погляд від одного дерева до іншого і побачив Кріса. Молодий чарівник про всяк випадок захопив із собою чарівне кільце, одягнувши його одразу на палець. Паличкою він майже не користувався, вона була не настільки практична і втратити її легко.

"Рада, прошу тебе, тільки прийди" - подумки попросив він.

Також йому хотілося, щоби прийшла і Софі. Дівчина зраділа, коли він годину тому сказав, що хоче запросити її до лісу на побачення. Вона світилася від щастя, не вірячи своїм вухам.

- Все-таки прийшов? Я думав злякаєшся та сховаєшся в будинку, як минулі дні! – хмикнув Кріс.

- Я й не збирався відсиджуватися! Мене просто там закрили! А щодо боягуза... я на таке більше не поведуся.

- Давай швидко розберемося, як чоловіки! Хто залишиться живим тому і належатиме Софія!

- А якщо я тобі так її віддам? – примружився Альбрехт.

- Е ні! Ти знеславив її! І краще буде якщо ти даси себе вбити!

Альбрехт підняв одну брову.