Розділ 57. Північний вітер

Альбрехт прокинувся через дивний крик у кімнаті. Відкривши очі, він побачив старосту зі своїм слугою. Софія сиділа, злякано загорнувшись у ковдру, поруч на ліжку.

— Вибачте, батьку! Я… Він…

— Що ти зробив з моєю донькою?! — розлючено вигукнув Хорос і кинувся до нього.

Далі Альбрехту не хотілося згадувати те, що відбувалося в наступні хвилини. Софія плакала та щось казала про кохання. Потім староста вигнав дочку з кімнати й наказав слузі перевірити ліжко, де на простирадлі знайшли плями крові.

Альбрехт слухав і не вірив. Він просто не міг у це повірити. Йому навіть не дали часу виправдатися. Невдовзі прибігла Рада, яку розбудив шум у коридорі. Дівчина була приголомшена тим, що їй розповіли.

— Ви мені за це відповісте! Ти думаєш, якщо ти крон-герцог, то тобі все дозволено? Чужих дівчат псувати?! Вибирай: або одружуєшся з нею, або я тебе вб’ю! — староста тоді не жартував. Йому вистачило б лише доторкнутися, щоб зламати Альбрехту кістки.

Те, як він перейшов на «ти», виказувало глибоке презирство до нього як до крон-герцога.

— Може, все було так, як каже Альбрехт! Він не чіпав вашу дочку! — спробувала заступитися за друга Рада.

— А ти мовчи, жінко! Може, ви це разом задумали, щоб зганьбити мою дочку! Я вимагатиму, щоб ти сьогодні ж покинула село!

— Я не поїду без Альбрехта! — не зрушила з місця Рада.

— Він не поїде звідси, поки не одружиться з моєю дочкою!

На цьому розмова закінчилась. Раду виштовхали за двері, Альбрехта посадили під замок. Це була межа.

Дівчина пів години металася своєю кімнатою, а потім написала листа Мерліну й роздобула в селі сокола. У листі вона докладно розповіла Великому герцогу про ситуацію, що склалась. Більше вона нічим не могла допомогти другові.

* * *

Мерлін

Був чудовий літній день. На небі не було жодної хмаринки. З моменту, як він залишив Віджио, минуло зовсім небагато часу, й настав період активної підготовки до весілля. 

Мерліну було важко приховати щасливу усмішку — все йшло за планом. Весілля призначили на п’яте серпня. Справи в герцогстві йшли добре: скарбниця була повною завдяки концертам Гармонії, перемир’я тривало. Щоправда, ходили чутки, що воїнів Роена бачили на перевалі Чорнокнижника. Мерлін подбав про безпеку, відправивши туди кілька загонів.

Заклавши руки за спину, Великий герцог пройшовся спорожнілим тронним залом. Він трохи втомився після тривалої наради. Почухавши бороду, Мерлін озирнувся на двері й уже хотів вийти, як ті майже перед ним відчинилися, і вбігла Катана.

— Канна! — губи чоловіка самі розпливлися в усмішці.

— Я прийшла спитати: може, ти хочеш прогулятись перед обідом?

— З радістю! — Мерлін нахилився й поцілував їй руку.

* * *

 Мерлін і Катана гуляли стежками саду, тихо перемовляючись. Правила забороняли їм братись за руки. Правила забороняли цілуватись… Іноді Великому герцогу хотілося плюнути на всі правила та на все вище суспільство. Але він терпів, просто милуючись своєю прекрасною нареченою.

— Залишився лише тиждень! Не можу повірити… — підняла очі до неба жінка.

— Не хвилюйся! Все пройде якнайкраще. Приготування вже завершено. Скоро приїде твоя дочка з Альбрехтом.

— Все одно якось не віриться! Такого не буває… Я з пірата стану Великою герцогинею!

— А я колись був звичайним слугою при дворі короля!

— Швидше б цей тиждень минув… — багатозначно зітхнула Канна. — Мене втомили ці заборони! Чому моя Рада і твій брат не зважають на думку інших? А ми…

Мерлін прикусив губу, відвівши погляд.

— Вони поводяться неправильно. Занадто розв’язно. І через це мають купу проблем. Колись я не хотів, щоб Рада й Альбрехт спілкувались, а зараз був би не проти, аби вони повінчались, щоб…

— Догодити суспільству? — закінчила за нього Кана. — А ти не думав, що вони просто друзі? Може, з них пари й не вийде. Тим паче нам відомо, що вони тримаються лише за руки.

— Дізнаюся ще щось — приб’ю! — стукнув кулаком по стегну чарівник.

Катана розсміялася.

— Ти їм заздриш?

Мерлін промовчав, удаючи, що задумався. Жінка поклала руку поверх його.

— Може, нам варто дати собі трохи більше свободи? — Катана нахилилася, щоб заглянути йому в очі.

— У нас за тиждень весілля… — Мерлін похитав головою. — Поки рано.

— Мерлін! — із натиском сказала Катана. — Зніми з себе маску Великого герцога! Мене вже давно ніхто не цілував…

Чарівник важко зітхнув. Йому раптово згадався епізод із минулого. Тоді він був ще смертним, мав близько п’ятдесяти років, та на своє нещастя закохався у Вівієн. Вона була чудовою, але жорстокою жінкою. Зачарований нею, Мерлін не помітив її справжньої суті.

Того злощасного дня він мало не загинув. Усе — через поцілунок. Вівієн заманила його в печеру й скористалася його вразливістю. Вона хотіла ув’язнити його в кристалі. І тільки завдяки диву йому вдалося перехитрити її.