Розділ 55

– Що? Ви жартуєте? Томас Берет загинув дев'ять років тому! Я був на його похороні!

Рада та Альбрехт дивилися на графа Флурмстея ошелешеними очима. Вони вже зрозуміли, через кого опинилися в пастці.

- Цей Томас сказав, що він із збіднілого дворянства, і він ваш друг! – згадав Ал.

- Так! Ми з ним дружили у дитинстві! Тільки коли дев'ять років тому ми підняли повстання він був убитий! Один з перших! Погана людина, що назвалася його ім'ям! А звідки ви його знаєте?

Рада та Альбрехт переглянулися, їм не хотілося розповідати комусь, що їх викрадали. Тим паче тоді б зайшла мова за Карбрі, який особисто замучив сім'ю графа Хейла.

- По дорозі сюди зустріли! Він живе у передмісті Віджио! Тільки якщо він обманщик, його там уже не знайдете! – зауважив Альбрехт.

- Вибачте, ми не хотіли вам принести погану новину! – засмутилась Рада

- Треба буде пошукати цього брехуна! І з'ясувати, навіщо він це зробив! – промовив Хейл, стиснувши долоню у кулак.

"І так ясно, щоб запудрити нам мізки і заманити в пастку!" - перезирнулися між собою Рада з Альбрехтом.

- А ви не бачили мою матір? Вона має бути десь на будівництві! – поцікавилася дівчина.

– Бачив! Вона біля головного входу була кілька хвилин тому!

- Я піду шукаю її! Ти зі мною? – обернулася до Альбрехта Рада.

- Я схожу до Мерліна! Скажу, що ми вирішили продовжити гастролі!

- Добре! Передай йому, що ми ще тиждень будемо тут!

Попрощавшись на якийсь час, вони розійшлися.

Рада пішла у напрямку головного входу. Над ним розташовувався великий годинник. Дівчина коли його вперше побачила, здивувалася, - в її часі цього годинника не було.

Вона була в літньому легкому одязі, тому вітер, що налетів несподівано, змусив її зіщулитися.

«Холодом повіяло… - промайнуло в неї в голові. – Якось мені не по собі»

Зайшовши за ріг Рада побачила багато робітників, вони носили каміння для будівництва, і вони були сірими. Дівчина здивувалася ще більше, адже вона не бачила в замку жодної сірої цегли.

- Рада, дівчинко моя! Ось ти де! А я тебе шукала! - раптом почула вона серед натовпу голос матері.

Рада, знайшовши її поглядом, поспішила підійти.

- Мам, а чому деякі цеглини сірі?

- Ну, … це їхній звичайний колір! - трохи розгубилася Канна.

- А замок то білий!

Тут до Катани дійшло, про що говорила дочка.

- Давай відійдемо, тут галасливо! - вони пройшли до однієї з веж. – Про це розповідають у школі першого дня! Кладка замку зачарована, тому вона має такий колір! - Канна провела пальцем по білій цеглині. – Кожна цегла оброблена у спеціальному розчині. Завдяки йому колір не потьмяніє. Ще стіни будуть міцнішими, адже захищені магією! Ну, а в основному, це дуже давнє закляття! Якщо кладка замку почне темніти, це віщуватиме лихо! А отже, можна вчасно її запобігти!

- Добре придумано! Я, коли вступала до «Резенфорда», прослухала першу лекцію!

- Я так і не змогла побачити твоє дитинство! – опустила голову Канна. -Я не можу пробачити собі, що не спробувала щось зробити!

- А там дивитися нема чого! Погане було дитинство! – сказала Рада, і раптом осіклася. – Вибач, мам! Ти не винна у цьому! Це все через прокляття! Те, що ми не бачилися вісімнадцять років, — це дрібниці. Я пережила! Головне, зараз ми разом!

- Так! Я спробую надолужити втрачене! – усміхнулася жінка. – Які у вас плани далі?

- Ми за тиждень їдемо далі!

- Так швидко? Я думала, що ви ще будете з нами!

- До весілля повернемося! – засміялася Рада. – Я не пропущу таке!

Катана подивилася на дочку, і посмішка стала сумною.

- Я бачила, як ви два дні тому приїхали до особняка! Що з вами сталося? Чому ви були у такому вигляді?

- Ти про що, мамо? – Рада відвела очі. - Ну, втомилися трохи!

- Не хочеш казати?

- Я кажу правду. - дівчина важко зітхнула, дивлячись під ноги. - Так, не хочу…

- Ну що ж, твоє право! Просто мені не спокійно на серці від того, що з вами могло статися щось погане!

- Вже все добре! Мам… – Рада кинулася матері на шию. Їй дуже хотілося розповісти, що з ними сталося. Але відсторонившись, вона змахнула сльози. – Молись прошу за нас!

Канна кивнула, стиснувши доньку руку. Вони не встигли ще про щось поговорити – до них підійшли Мерлін та Альбрехт.

- Вам ще не набридло їздити герцогством? – засміявся Мерлін. – Звісно, добре, що ви допомагаєте людям! Але чи не забагато?

– Ми просто вже пообіцяли, що приїдемо! – відповіла Рада. – Тим паче музика, це наше життя!

- Я йому те саме сказав! - усміхнувся Ал, ставши поруч з нею.

- Тільки до весілля ви повинні обов'язково приїхати до Заргансу! Жодних відмовок не прийму!

- Це само собою! Ми за цей час закінчимо усі справи! І, мабуть, до кінця літа нікуди більше не поїдемо! – повідомила Рада.

У всіх тоді був гарний настрій. Будівництво просувалося швидко, наближався день весілля. Рада та Альбрехт намагалися більше не згадувати що сталося з ними. Вони раділи кожному прожитому дню. І не думали, що може цей тиждень буде останнім у їхньому щасливому житті.

* * *

Морл сидів у кріслі, звісивши ноги з підлокітника та читав книгу. Його настрій змінювався з будь-якої причини. Годину тому він був спокійний, а ось уже був готовий зірватися на першому зустрічному.

Арел він не бачив уже два тижні. Нічого не пояснивши, вона втекла. До того ж, здається, застосувавши до нього магію. Його настрій здебільшого був пов’язаний з цим. Морл намагався переконати себе, що дарма погано думає про кохану. Вона й раніше довго не приходила.

Але час минав, а настрій Морла лише погіршувався. Він шалено за нею сумував. Крім неї в нього не було з ким поговорити. Вона знала його. Знала його таємниці.

Почувши стукіт дверей, Морл повернув голову, побачивши Лелілу. Нахмуривши брови, він відклав книгу на крісло. Міняти позу йому не хотілося. Вже точно не заради Леліли.