Розділ 51. Зірка Іліоти

Арел

Арел лежала, поклавши голову на груди Морла. Останніми днями вона поверталася до Свериду лише для того, щоб відновити сили. Надто довге перебування за межами обителі богів починало даватися взнаки — повітря тут було важким, чужим. Інакше вона давно оселилася б у замку Голдена.

Вони лежали так уже довго, просто насолоджуючись мовчанням і близькістю. Арел слухала, як ритмічно б’ється його серце, відчувала жар його долоні на своїй шкірі.

— Я не хочу йти… — прошепотіла вона, майже несвідомо, сподіваючись, що він не почує.

— Тоді не йди. — так само тихо відповів Морл, обіймаючи її другою рукою.

Арел тісно пригорнулася до нього, зціпивши зуби. Вона не мала права належати собі. І він навіть не здогадувався, як її присутність плутає йому думки. Якби не її вплив, він давно б спитав, ким вона є насправді — і, не отримавши відповіді, розчарувався в ній. Але іноді її магія давала збій.

— Арел. — Морл м’яко торкнувся її щоки губами. — Залишся. Стань моєю королевою.

Вона здригнулася, опустивши погляд. Його слова били прямо в серце.

— З твоєю силою нас ніхто не зможе зупинити. Навіть мої сестри, які так прагнуть трону.

— Ти хочеш одружитися зі мною лише заради влади? — рвучко відсторонилась Арел. Її погляд спалахнув вогнем.

— Ні, люба моя. Я просто хочу бути з тобою. — спокійно відповів Морл.

— А відмовитися від трону заради мене зможеш? — холодно кинула вона.

Морл замовк. Цього він не чекав.

— Ти для мене найдорожча. Але я присягнув своєму народові — хай навіть більшість вважає мене вбивцею. Я обіцяв їх захищати. І для цього мені потрібно залишатися на троні.

Усмішка крадькома торкнулася її губ. Вона почула саме те, що хотіла.

Але раптом щось змінилось. Арел здригнулася — по тілу пробіг електричний імпульс. Вона опустила очі на руку й побачила, як та вкрилася зморшками. Щось сталося із Золотим Духом.

— Мені треба йти. — різко підвелася вона.

— Куди? — Морл насторожився.

Вона встигла сховати постарілу руку, перш ніж він побачив.

— Мені дійсно час. Але я повернуся. Обов’язково повернуся! Ми ще все договоримо. — поспіхом кинула Арел, окидаючи кімнату тривожним поглядом.

— Поясни хоч щось! Де ти постійно пропадаєш?! — Морл підвівся, його голос тремтів від образи. — Невже я не гідний знати, куди зникає моя кохана жінка?

— Потім, прошу… Пробач! — знову повторила вона і прошепотіла закляття.

Морл похитнувся й безсило впав на ліжко, занурившись у магічний сон.

— Вибач… — шепнула Арел ще раз.

Після трьох легких ударів у долоні вікно перед нею відчинилося навстіж. Видершись на підвіконня, вона гучно свиснула. Миттєво перед нею з’явилася золота колісниця, запряжена трійкою коней. Арел стрибнула до неї й зірвалася з місця.

Вітер хльостав по обличчю, роздуваючи довге волосся. Вона не знала точно, куди мчить. Лише намагалася вловити напрямок того імпульсу, що відчула в спальні.

Закліпавши від сліз і кашлю, Арел стиснула віжки однією рукою, а другою вхопилася за край колісниці. Її почало морозити.

— Швидше… Швидше…

Коні не зустрічали на своєму шляху жодних перешкод. Колісниця мчала вище крони дерев, туди звідки вже чітко чулися чиїсь голоси.

Відтоді, як Арел покинула замок Голдена, минуло не більше тридцяти секунд. Але навіть цього було забагато. Смикнувши за віжки, вона наказала знижуватися до вершини скелі, де на краю стояла група людей. Попереду — невисокий чоловік із великим орлиним носом, через що все його обличчя набирало хижого, пташиного виразу.

Арел зрозуміла, хто ці люди, і що вони збираються робити. Їй навіть не довелося читати їхні думки. Зістрибнувши з колісниці, вона стиснула руку в кулак. На вказівному пальці блиснуло кільце-печатка.

— Вбивці. Жалюгідні розбійники. Ви навіть не уявляєте, проти кого пішли. — її голос пролунав, як грім.

Усередині все кричало: «Як я могла їх залишити? Як могла?»

Вода під скелею хвилювалася, дівчина відразу відчула звідти імпульси.

Люди Карбрі, що ще хвилину тому з посмішками дивилися вниз, тепер обернулися до неї. Але зляканими їх обличчя не стали. Граф лише криво посміхнувся і махнув рукою:

— Приведіть її до мене. Загубилася, бідолашна.

Двоє його вартових рушили вперед. Але щойно вони наблизилися, Арел розчепіреною долонею послала в їхній бік згустки блискавок. Землю пронизало сяйво, і вмить троє перетворилися на купки попелу.

Дівчина кашлянула, осідаючи на коліна. Сили знову зникали. Побачивши це, решта вихопили мечі й кинулися на неї.

— Що ж ви за люди такі… — Арел ледве розігнулася й клацнула пальцями. Час зупинився.

— Треба було одразу…

Вона намагалася не думати, на що схоже зараз її обличчя. Думка, що вона знову перетвориться на немічний стару вселяла в неї жах. Піднявшись на ноги, Арел обтрусила спідницю, що забруднилася в чиємусь праху.