Розділ 50. Гармонія

Повернувшись до готелю Рада з Альбрехтом, практично відразу провалилися у сон. Майже до обіду вони спали, а потім вирішивши справи, що залишилися, вирушили в дорогу.

Ніч їх застала у передмісті Віджио. У темряві вони не наважилися їхати далі. У селі, де вони опинилися не було заїжджого двору, тому їм довелося проситися на нічліг у місцевих.

Успіх посміхнувся їм і цього разу. Тут жив старий друг графа Флурмстея – збіднілий дворянин Томас Берет. Він сам їх знайшов, коли вони блукали вулицею.

Будинок у нього був найбільший у селі, але не такий, як у городян. Гармонія з радістю прийняла його пропозицію. За вечерею вони йому розповіли, що сталося у Кензі. Господар будинку дуже засмутився, дізнавшись про долю жителів Кенза.

– Я цього не знав... – важко зітхнув він. – Місто було закрите майже вісім років. Та й з Хейлом ми не спілкувалися з того моменту, як він потрапив до в'язниці. Шкода його синів...

- Синів? – підняв брову Альбрехт, відклавши вилку. – Але начебто у нього був син і дочка! Ми їх бачили у вежі.

- Скільки минуло часу! Вже зовсім нічого не пам’ятаю! – ще раз зітхнув Томас Берет.

- Ми обов'язково вам влаштуємо зустріч із Хейлом! – пообіцяла Рада.

- Куди зараз прямуєте? - поцікавився господар будинку.

- У Віджио! Там будують школу для чарівників! До речі, граф Флурмстей теж там! – відповів Альбрехт.

- Чув, чув! Гарний замок збудували! Хорошу вони справу затіяли. Буде де дітям вчиться!

- Ми дуже втомилися, не покажете, де нам можна лягти? – позіхнув Альбрехт, прикривши рот долонею.

- Так звичайно! Все, що завгодно для друзів Хейла!

Ніхто не помітив, як на останніх словах на його губах з'явилася усмішка.

Незважаючи на те, що Томас був збіднілим дворянином, у нього знайшлися дві вільні кімнати.

  Рада, незважаючи на втому, відчувала, що так швидко заснути не зможе. Тому, розчесавши волосся, пішла до Альбрехта.

Постукавши, вона прочинила двері, сподіваючись, що він ще не спить. Альбрехт стояв біля вікна, склавши руки на грудях.

- Ще не спиш?

- Зараз буду лягати. – обернувся хлопець.

- Щось не так?

- Ні! Після проклятого особняка я у всьому шукаю каверзу. Занадто багато неточностей було у його оповіданні. Спочатку сини, потім не знав, хто такий Говард! Адже якщо він був колись у Кензі, то має бути знайомий з його двоюрідним братом!

- Але минуло стільки років! Тим паче йому вже за п'ятдесят! Ну, забула людина, з ким не буває!

- Можливо, ти маєш рацію - зітхнув Альбрехт.

У цей момент пролунав стукіт у двері. Коли вони гукнули, на порозі з'явився довготелесий хлопчина з підносом у руках.

- Здрастуйте, я син Томаса Берета! Мій батько просив принести вам чай! Він сказав, що від нього ви краще заснете і завтра будете сповнені сил.

- Дякую! – подякувала Рада, взявши тацю. - Ось бачиш, Ал! Томас Берет непогана людина. - сказала вона, коли хлопець пішов.

Поставивши тацю на стіл, вона взяла одну чашку.

  - Тяжкий видався день. Та й ніч!

- Так! - усміхнулася Рада, зробивши пару ковтків. – Ми тоді добре повеселились!

- Потрібно по дорозі назад заїхати в Перр!

- У нас завтра ще один чудовий день! Я побачусь з мамою і подивлюся на Резенфорд! - раптом посмішка зникла з її губ. Дівчина завмерла, відчувши, як з тіла йдуть сили. – Якого…

Кинувши напівпорожню чашку на стіл, Альбрехт спробував підхопити дівчину, що завалювалася. Але нога підломилася, і він впав на підлогу, вдарившись лобом об спинку ліжка.

Нажаль успіх їх покинув, ще тоді, коли вони вирішили затриматись у селі.

Гармонії не судилося завтра опинитися у Віджио.

* * *

У роті стояв металевий присмак крові. Облизавши пересохлі губи, Альбрехт закашлявся. Спроба розплющити очі призвела до різкого болю.

Доторкнувшись до обличчя, Альбрехт відчув, що на очах щось є. Трохи вище пальці натрапили на невеликий поріз. Поступово ситуація почала прояснюватись. Він не міг розплющити очі через власну запеклу кров. Але звідки вона? І чому так холодно?

- Рада? – прохрипів хлопець, дивуючись, як сів його голос. -  Ти тут?

Йому ніхто не відповів. Намочивши пальці слиною, він якось протер очі. Побачене після змусило його зіщулиться. Вони лежали на кам'яній підлозі в крихітній кімнатці, що більше нагадувала тюремну камеру. Від стін віяло вогкістю, а на підлозі де-не-де стояли калюжі. Рада лежала біля однієї такої.

Тіло відгукувалося болем на кожний рух. Альбрехт з жахом підповз до неї, перевернувши на спину. Намагаючись почути стукіт серця, він навіть затамував подих. Але, на щастя, вона була жива.

  - Рада. - Альбрехт поплескав її по щоках, щоб привести до тями. Сльози тонкими потічками котилися по обличчю, залишаючи світлі борозни. - Прокинься!