Розділ 48. Сиротинець

— Спекотно… Я хочу спати! — Альбрехт тихо ненавидів Раду, що спокійно спала в іншій кімнаті. Йому шалено кортіло піти й розбудити її. — Ненавиджу літо! — бурчав він, перевертаючись із боку на бік уже третю годину.

Попри те, що на вулиці температура впала, в кімнаті готелю стояла нестерпна задуха. Не витримавши, хлопець одягнувся й вийшов надвір.

Опустившись на лаву, він з полегшенням прикрив очі — нічний вітерець освіжав розпечене тіло. Добре, що готель стояв у спокійному районі. В іншому випадку, поява на вулиці після півночі могла обернутись чим завгодно.

Альбрехт сердито глянув у темні вікна готелю. Придушивши бажання все ж піти й розбудити Раду, тяжко зітхнув і попрямував назад до свого номера.

Спека вбивала будь-яке бажання виступати, а завтра в них був запланований візит до місцевого притулку — навчити сиріт музиці.

«Куди котиться світ? Нас знов про щось просять… — хмикнув Альбрехт, підіймаючись сходами. — Ми ж парочка ненормальних!»

Таку характеристику їм дали після минулого виступу. Якийсь піп вирішив повчити їх моралі, чим добряче розізлив Альбрехта. Ще щось бурмотів про якийсь гріх, про назву якого хлопець уперше чув.

«Отець Василь ніколи б не кидався такими словами. А цей не священник, а базарна баба…»

Кімната зустріла духотою. Альбрехт впав на ліжко й відвернувся обличчям до стіни, з надією хоча б трохи задрімати. Лежав так до самого ранку. Лише ближче до світанку йому вдалося провалитися у тривожний сон. Та ненадовго — його розбудив стукіт у двері й несподівана вага зверху.

Розплющивши очі, він побачив усміхнену Раду, яка майже лежала на ньому.

— Доброго ранку, Ал!

— Ти вже не спиш? — хлопець ошелешено відкрив очі, спробувавши підвестися. — Виспалася?

— Не дуже. — відповіла дівчина, вмостившись головою на його грудях і обійнявши за бік. — У номері духота.

Альбрехт напружився, відчувши, як її пальці ковзають уздовж ребер. І одразу здогадався, що за цим буде.

— То чого ти така весела?

— Не знаю. — засміялася вона. — День хороший! У нас ще стільки справ! До речі, я вчора ввечері сходила до притулку й спитала у дітей, що їм потрібно.

— І що? — зацікавився Альбрехт, коли її пальці нарешті зникли з його ребер.

— Іграшок у них мало. Дівчатка хочуть ляльок, хлопчики — мечі, кораблики… А загалом... — Рада затнулася. — Вони хочуть батьків. Нам потрібно щось із цим зробити.

— У сенсі? Знайти їм сім'ї?

— Так! У нас є зв’язки! Хоча б комусь ми зможемо допомогти. Це навіть не обговорюється. Але я хотіла сказати інше. — знову усміхнулась. — Уночі мені не спалося, тож я пошила кілька ляльок. Пішли, покажу!

Альбрехт скептично поставився до її рукоділля — без магії вона й ґудзика не пришила б. Але йому все одно було цікаво. Хлопець пожалкував, що не навідався до неї вночі — може, час тоді минав би швидше.

Її кімната була поруч. Рада рвучко відчинила двері й кинулася до ліжка, де серед кольорових клаптиків лежали десять маленьких ляльок у бальних сукнях. Вони справді були чарівні.

Поки Альбрехт розглядав іграшки, Рада нервово перебирала складки на своїй спідниці. Йому вони сподобались. Хоч не міг не помітити — всі ляльки мали одне й те саме обличчя.

— Вони схожі на тебе! — засміявся Альбрехт. — Молодець!

— Справді? — дівчина зашарілась і нарешті відпустила спідницю. — Ну, тоді ходімо снідати!

Дивлячись, як вона кружляє навколо нього щаслива, Альбрехт раптом відчув, що сонливість як рукою зняло. Він повернувся до себе, аби переодягтися, а Рада залишилася милуватися ляльками.

Її усмішка змивала тривоги…

Застібаючи ґудзики перед дзеркалом, Альбрехт на мить поринув у спогади. Пройшов вже майже рік від того моменту, як він зустрів її уперше. Вона була такою чужою, примхливою. Навіть не подякувала за спасіння. А потім усе якось несподівано змінилося. На довгий час Рада стала єдиною людиною якій він міг розказати, що його хвилює та не отримати у відповідь насмішки. Хоча й навіть їй він дуже мало розповідав про своє колишнє життя. Наприклад про Адалін… 

Здається Рада думає, що він навіть ніколи не цілувався. Вона його ревнувала до всіх дівчат, що підходили до нього під час гастролів. Він це помічав, хоч ніколи не зізнавався. Вона б все одно заперечила. 

Альбрехт усміхнувся, але швидко кутики губ опустилися. Якби вона дізналася про Адалін то почала розпитувати. А що йому було сказати? Що він одружився, тому що треба і зіпсував життя дівчині? Вона заслуговувала на хорошого чоловіка. А він маючи хорошу дружину, пішов шукати у ліс якусь дівчину зі сну…

І знов перед очима постала Рада. Йому вже не перший раз здавалося, що саме вона йому тоді наснилася. Альбрехт заплющив повіки, намагаючись прогнати спогади, але замість цього згадав, як побачив її тоді на перевалі: налякану, втомлену, рідну. Вона плакала, покриваючи обличчя поцілунками. У той момент, здавалося, він був для неї центром Всесвіту. 

Альбрехт поправив комір сорочки, а потім поплескав себе по щоках, щоб остаточно прокинутися.