Розділ 48. Гармонія

- Спекотно... Я хочу спати! - Альбрехт тихо ненавидів Раду, що спала в іншій кімнаті. Йому хотілося піти та розбудити її. – Ненавиджу літо! - бурчав він, повертаючись з боку на бік уже третю годину.

Хоч до ночі температура спала, у будинку стояла задуха. Одягнувшись, хлопець вийшов із готельної кімнати і побрів надвір.

Опустившись на лаву, він від блаженства навіть очі прикрив. Прохолодний нічний вітерець обдував його змучене тіло. Добре, що готель знаходився в спокійному районі, інакше спроба вийти на вулицю після опівночі могла закінчитися чим завгодно.

Альбрехт роздратовано глянув у темні вікна готелю. Придушивши бажання розбудити Раду, він тяжко зітхнув і побрів у свій номер.

  За спекою бажання виступати одразу зникало, а вони завтра обіцяли навідатися до місцевого притулку, повчити сиріт музиці.

"Куди котиться світ? Нас ще про щось просять. – хмикнув Альбрехт, вибігши сходами. – Ми ж парочка ненормальних!

Таку характеристику їм надали під час минулого виступу. Якийсь піп вирішив повчити їхні моральності, що дуже розлютило Альбрехта. Ще він щось говорив про гріх, назву якого Альбрехт чув уперше.

Батько Василь ніколи не став би кидати подібні фрази на адресу людей, що проходять повз. І уподібнювався базарним бабкам.

Кімната знову зустріла задухою.

Альбрехт, впавши на ліжко, відвернувся обличчям до стіни, сподіваючись заснути. Всю ніч, що залишилася, він так і пролежав. Вже під ранок йому вдалося провалитися в сон, але майже відразу його розбудив стукіт дверей, і тяжкість зверху.

Розліпивши очі, він побачив усміхнену Раду, що майже лежала на ньому.

- Доброго ранку, Ал!

- Ти вже прокинулася? - ошелешено блимнувши віями, хлопець спробував підвестися. - Виспалася?

- Не дуже. - дівчина, вмостивши голову на грудях, обняла його за бік. – У номері було душно!

Альбрехт напружився, відчувши, як її пальці блукають по ребрах. Він здогадувався, що за цим буде.

- Що ж тоді сталося? Ти така весела.

- Не знаю. День хороший! В нас ще стільки роботи! І тим паче я вчора ввечері сходила до притулку та спитала у дітей, що вони хочуть!

- І чого? - зацікавився Альбрехт, відчувши, як пальці зникли з його ребер.

– У них дуже мало іграшок! Дівчатка переважно хотіли ляльок, а хлопчики – мечі, кораблики! Ну, а загалом… – Рада запнулася. – Вони хотіли батьків. Нам потрібно обов'язково цим зайнятися!

- Чим? Знайти їм сім'ї?

- Так! Ми маємо зв'язки! Хоч комусь ми допоможемо! І взагалі це не обговорюється! Я хотіла сказати інше. - знову посміхнулася вона. - Мені вночі не спалося я за допомогою магії пошила кілька ляльок! Пішли, подивишся!

Альбрехт скептично ставився до її рукоділля. Він знав, що без магії вона і ґудзик пришити не зможе. Але йому це було важливо, тому він зацікавився її нічним заняттям. Альбрехт навіть шкодував, що не навідався вночі. Тоді б час не тягнувся так довго.

Її номер був наступний. Відчинивши двері, дівчина влетіла в кімнату, кинувшись до ліжка, де були розкидані різнокольорові клаптики. Серед них Альбрехт побачив десять чарівних лялечок у пишних сукнях.

Поки він їх розглядав, Рада нервово смикала складки на спідниці. Вони йому сподобалися, але всі ляльки мали одне обличчя, і це Альбрехт не міг не помітити.

– А вони на тебе схожі! – засміявся хлопець. - Молодець!

- Що правда? – Рада зашарілася, залишивши спідницю у спокої. – Тоді давай снідати!

Дивлячись, як вона щаслива кружляє навколо нього, сонливість сама зникла. Альбрехт повернувся у свій номер одягнутися, а Рада залишилася милуватися ляльками.

Від чогось усі тривоги зникали, варто було їй посміхнутися. Застібаючи гудзики перед дзеркалом, хлопець на кілька хвилин пішов у спогади.

Того дня теж світило сонце, але не було так спекотно. Спустошений він їхав дорогою з однією лише думкою – віддати обручку. Що далі думати не хотілося. Кілька днів тому він дивом уникнув смерті. Наче чиясь рука відвела смертельний удар від серця. Наче хтось хотів, щоб він жив.

Таке ж почуття було того дня, коли він витяг Раду з річки. Їм завжди хтось допомагав.

Альбрехт з гіркотою розумів, що швидше за все супутницю він більше ніколи не побачить. Але того дня, коли змирився з цим, на дорозі він побачив її – замучену, бліду і таку рідну. Вона плакала, покриваючи обличчя поцілунками. А очі…

Альбрехт заплющив повіки, щоб краще уявити її. У той момент, здавалося, він був для неї центром Всесвіту.

Альбрехт поправив комір сорочки, а потім поплескав себе по щоках, щоб остаточно прокинутися.

Потягнувшись, він вийшов із кімнати, шукаючи очима Раду. До того часу, як їм потрібно їхати до притулку, залишалося ще кілька годин. Туди краще не запізнюватися.

* * *

Рада подивилася на табличку, що буда прибита на паркані «Сиротинець». Будинок був невеликим, одноповерховим. Коли дівчина приїхала сюди вчора, вона думала, що помилилася будинком. Але ні. Здається у всі віки діти без батьків були приречені на таке життя. Тут було лише декілька великих кімнат заставлених ліжками. Та забагато дітлахів для такого маленького будиночку.