Розділ 44. Єдине правильне рішення

Рада була безмежно щаслива, коли нарешті опинилася в стінах зарганського замку. Кочове життя, навіть із ночівлями не просто неба, а в найкращих готелях, її втомило. Вона скучила за спокоєм, звичними речами, і — головне — за рідними.

Витягнувши останню шпильку, дівчина провела пальцями по волоссю, розпускаючи його на плечі. Сьогодні на них чекала перша за місяць спільна вечеря з Мерліном і Катаною. Підготовка до весілля тривала повним ходом, хоч залишалося вже якихось півтора місяця. Чому так довго зволікали з датою, було загадкою навіть для неї самої.

Потягнувшись, Рада взяла зі спинки ліжка улюблену «щасливу» спідницю — ту саму, в якій дізналася про перші гастролі. До неї обрала білу накрохмалену блузку, яку трохи приспустила на плечі. Колись вона легко носила відверті вбрання, але після деяких подій все частіше замислювалася про більш скромні вбрання.

Рівно о шостій вечора Рада вирушила до їдальні. Вони з Альбрехтом домовились зустрітись дорогою, і, як завжди, він чекав її у коридорі.

— Привіт! — весело махнула вона, хоч бачилися вони вдень. — Не бачив Мерліна з мамою?

— Вони вже всередині. — усміхнувся хлопець. — Я ще ніколи не бачив брата таким щасливим.

Рада відповіла усмішкою і взяла його за руку. Як він і сказав, Мерлін і Катана вже сиділи в їдальні, розмовляючи в півголоса, з м’якими усмішками на обличчях.

— Добрий вечір! — Рада підбігла до матері й обійняла її з усією ніжністю, яку накопичила за цей час. — Я так за вами скучила!

— А ви ж писали, що вам там весело. — підняв брову Мерлін із добродушною іронією.

— Так, виступати нам дуже подобається. — погодився Альбрехт. — Але вдома все одно краще. Тут — наш дім.

— До речі. — долучилася Рада, сідаючи на стілець, який їй люб’язно відсунув Альбрехт. — Ми вирішили передати не лише зароблені гроші, а й більшість подарунків до скарбниці. Їх вже стільки назбиралося, що доведеться окрему кімнату виділяти.

— Ми бачили… — посміхнулася Катана. — Але й кімнати буде замало! Це добре, що ви так вирішили. Країні зараз справді потрібна підтримка. Навіть якщо війна поки в стадії затишшя — вона ще не закінчилась.

— О, і ще дещо! — згадала Рада, щойно всі взялися за їжу. — Абігайль виходить заміж за графа Ульріха Орвіла. Вона зараз у його маєтку, але незабаром приїде.

— Оце новина! — сплеснула руками Катана. — Коли весілля?

— Скоро, але точної дати ще не знаємо. — відповів Альбрехт. — Нас усіх запрошували.

— А як довго ви ще будете подорожувати? — поцікавився Мерлін.

— У нас усе розписано до середини червня. — відповіла Рада. — Але ми не раз повертатимемось до Заргансу. Це вже частина плану. Тим паче, — продовжила вона після паузи. — У нас з’явились нові ідеї. Плануємо написати нову пісню, а одну — нарешті покласти на музику.

* * *

Рада та Альбрехт спали під березою, біля річки. Поруч у траві лежали розкидані листки з нотатками, пригорнуті камінцями — щоб вітер не поніс їх у воду.

День видався сонячним і спокійним. Не те що минулого тижня, коли дощі не вщухали днями. Тут, біля води, було свіжіше, ніж у кам’яних стінах замку, і тепло сонця разом із шелестом листя зробили свою справу — Рада задрімала, вмостившись на грудях Альбрехта. Уві сні вона кілька разів тихо прицмокнула, вмощуючись зручніше.

Перед тим вони працювали над новою піснею під назвою «Обережно». Вона мала стати особистим зверненням. Їхнє зізнання, що між ними — щось більше, і третій зайвий. Можливо, трохи різко, можливо — надто прямо. Але щиро.

Вони проспали довше ніж планували. Коли сонце почало хилитися до заходу, Альбрехт розплющив очі. Погляд його зупинився на обличчі подруги, яка ще спала. Він усміхнувся і провів пальцями по її волоссю.

— Моя Гармоніє… прокидайся. Нам час повертатись.

Рада розплющила одне око, зморщивши носа:

— Я що, заснула? — вона сіла й почала поправляти скуйовджене волосся.

— Ми проспали кілька годин. Мерлін, мабуть, уже хвилюється. Ми ж не попереджали, що надовго.

— Ми вже не діти. — зітхнула Рада, збираючи волосся у хвіст. — Та й до сутінків ще встигнемо.

Вони зібрали нотатки, склали все в сідельну сумку й вирушили назад до замку.

Підійшовши до брам, вони одразу помітили: щось не так. Усе вказувало на те, що їх активно шукали. Вони швидко здали коней конюхам і навшпиньки прошмигнули до парку, розраховуючи «випадково» бути поміченими.

І їм вдалося — їх побачили, щойно вони вийшли на алею. Тоді вже можна було прикинутись, що гуляли в парку годину й не чули, як їх кликали.

* * *

У Заргансі «Гармонія» насолоджувалась відпочинком. Про незакінчену мелодію навіть забули — музиканти були зайняті, ніхто не нагадував. Тим паче в замку з’явилися Абігайль і граф Ульріх. У цьому часі аристократам ще треба було просити дозволу на шлюб у голови держави.

Та з цим труднощів не було. Весілля вже призначене на дванадцяте липня — саме до того часу гастролі мали завершитись. Рада з Альбрехтом пообіцяли написати для молодят щось особливе.