Розділ 43

Проводити вийшов тільки Ульріх, так як Редд заснув у дорозі, перепивши вина.

- Дякую за проведений з нами день! До нової зустрічі! - вклонився граф. – Прощавайте! - і поцілував руку Раді.

Через кілька секунд, як він пішов, дівчина відчула у своїй долоні згорнуту записку. Не ставши дивитися при Альбрехті, вона пішла в будинок.

Зачинившись у своїй кімнаті, дівчина тільки тоді розгорнула складений у кілька разів аркуш паперу. Вона згадала, що поки вони їхали Ульріх щось писав.

Швидко пробігши по аркушу поглядом, Рада важко зітхнула. Слова Ульріха були ніжнішими та щирішими, ніж його брата, але все одно вибору у неї не було. Так само, як і перший, цей кликав її заміж.

Знову склавши лист у чотири рази, дівчина поклала його на долоню.

- Зарен. – і листок спалахнув.

Раптом пролунав стукіт у двері. Рада, що не чекала чийогось візиту, впустила листа, швидко затоптавши його, щоб випадково не підпалити щось.

Махнувши рукою, вона відчинила двері.

- Як пікнік? - Абігаель, не дивлячись на виступ, зовсім не виглядала втомленою, хоча піднялася майже на світанку.

- Добре! - відповіла Рада, вже забувши про лист. - Знаєш, у мене тут стільки подарунків! Приміряй це плаття! Для мене воно виявилося замале! – раптом згадала дівчина.

Аббі зніяковіла, але підійшла до столу, де лежала в коробці ніжно-лілового кольору сукня з довгими рукавами.

* * *

Альбрехт та Абігаель сиділи біля міського фонтану, обговорюючи вчорашній концерт. Цього вечора вони збиралися їхати з міста, а перед цим вирішили сходити зробити покупки. Рада з ними не захотіла йти.

  Абігаель, сидячи, постійно розгладжувала складки на сукні, яку вчора їй подарувала Рада. Вона трохи нервувала, адже знала, що ця сукня подарунок графа Ульріха особисто Раді.

Раптом, ледь не збиваючи людей на площі, до них під'їхала карета. З неї визирнула заплакана Анжель, ледь не кинувшись Альбрехту на шию.

- Герцогу, допоможіть… - захлиналася вона сльозами. – Мій Редд та Ульріх влаштували дуель у старому парку! Вони вб'ють один одного! – дівчина забила кулачками по його грудях. – Через вашу Раду! Зупиніть їх!

Альбрехт у шоці кілька секунд стояв, не знаючи, що робити.

- Показуй дорогу! – скомандував він.

- Залізайте в карету! – кинулась назад Анжель.

- Аббі, повертайся до готелю! - крикнув хлопець, але дівчина його не послухалася.

– Я поїду з вами! - і залізла слідом.

Кучер ударив батогом, і карета зірвалася з місця. Старий парк був неподалік площі. Але пішки до нього йти було не менше півгодини.

Дорогою Анжель ще продовжувала схлипувати, звинувачуючи у всьому Раду.

- Не ховай його завчасно! – не витримав і гукнув Альбрехт. - Спробую вирішити вашу ситуацію, якщо винні ми!

- Ні… винна вона! Це через неї він стріляється!

- У тому, що сподобалася їм? – очі Альбрехта спалахнули від обурення. Дівчина мимоволі зіщулилася. - Коли ти зрозумієш! Колись всі зрозуміють, що ми не дамо переваги нікому крім один одного! Ми – Гармонія, ми – одне ціле! Тож якщо винна Рада, то винен і я!

У парку стояла мертва тиша.

- Сидіть тут! – наказав хлопець.

Анжель була настільки розгублена, що послухалася його, а ось Абігаель – ні. Вискочивши слідом за ним з карети, вона побігла по доріжці, що поросла травою.

І якраз вчасно. Брати Орвіл вже встигли відійти на десять кроків і повернутись для того, щоб зробити постріл.

- Зупиніться! - закричала Абігаель дзвінким, як її флейта, голосом.

Ульріх на мить відволікся, піднявши очі. Він побачив герцога та дівчину з музикантів. І … щось обірвалося в нього всередині.

- Це ж... - прошепотів він. - Сукня…

Хлопець забув де знаходиться. У голові все перемішалося. Він розгублено глипнув, не відриваючи погляду від дівчини у сукні, яку дарував Раді. Його вже не цікавило, як вона опинилося на ній. Він згадав її, це була Абігаель Фокс – дівчина, яка грала на флейті у «Гармонії».

І в той момент, коли треба було натиснути на курок, він забарився, встигнувши трохи повернутись. Наступної миті куля потрапила йому в ліве плече. Це й урятувало від потрапляння в серце.

Зблідлий, молодий граф звалився на землю. Поки Редд не вирішив закінчити розпочате, Альбрехт встиг підбігти до нього та вибити пістолет із рук.

- Ви що розум втратили? Рада моя! Чуєте, вона моя! Наречена! – вигукнув Ал, не зовсім усвідомлюючи, що каже. Це було єдине, що могло зупинити їх.

Побачивши, що Ульріх упав, Аббі кинулася до нього. Він лежав на землі, важко дихаючи. Рукав білої сорочки швидко просочувався кров'ю.

– Зараз я перев'яжу вам рану! Повернетеся в особняк, потрібно щоб лікар витягнув кулю! Як же це безглуздо! Рідні брати, а б'ються на дуелі через дівчину, яка їх не любить.

– Знаю. - тихо зітхнув хлопець, дивлячись на неї знизу-вгору. І раптом усміхнувся краями губ. - Не через ту дівчину я бився на дуелі.