Розділ 42. Бажана для двох

Рада з Альбрехтом неабияк здивувалися, коли Нерісса попередила їх: у домі, де мав відбутися наступний концерт, краще нічого не їсти. Це, втім, не стало для них проблемою — вони й так збиралися зупинитися у готелі.

Шлях між містами минув спокійно. Гармонія змогла виспатися. Рада, ледве вмостившись, одразу заснула, поклавши голову Альбрехту на коліна. Вони вирушили рано-вранці, щоб прибути до полудня — концерт запланували на вечір.

Цього разу було досить тепло, і виступ мали проводити просто неба. Та поки що, під’їхавши до готелю змучені й напівсонні, вони попрямували до заздалегідь заброньованих номерів — Мерлін, як завжди, подбав про комфорт.

До вечора обидва проспали. На огляд міста ще буде чотири дні — адже три родини, яких вони мали відвідати, жили саме тут. Першими запросили Орвіли.

* * *

Рада та Альбрехт крокували коридором, стіни якого були завішані дзеркалами. Вони майже не звертали уваги на розкіш — гастролі привчили їх не дивуватись ні позолоченим балюстрадам, ні кришталевим люстрам. Часом їм обом хотілося втекти кудись у ліс, у простий дерев’яний будиночок, і просто… мовчати.

Втома давалася взнаки. Усміхатися, вести світську бесіду, коли всередині відчуваєш лише втому — було дедалі важче.

Родина Орвіл належала до тих шістнадцяти, що спершу надіслали відмову. Лише пізніше, коли виступи набули розголосу, вони передумали.

— Сподіваюся, комарів не буде! — хмикнула Рада, кутаючись у шаль.

— А ти ж сама хотіла виступати надворі! — з’явилась лукава усмішка на губах Альбрехта.

— Не заперечую. Але я проти, щоб вони пили мою кров. Нехай твою — вона смачніша!

Альбрехт збирався відповісти в тому ж тоні, та раптом перед ними виник граф Орвіл — ніби з повітря.

— Ласкаво просимо, Гармоніє! Для нас велика честь приймати вас!

— Ми з радістю прийняли ваше запрошення. — привітно відповів Альбрехт. — Де саме виступатимемо?

Граф плеснув у долоні, і до нього одразу підійшов слуга.

— Ага, звісно, раді… — пробурмотіла Рада майже беззвучно. — Я ж пам’ятаю той лист! Моральність порушена, правила знищені — і ось тепер ми для них «почесні гості»?

Альбрехт тихенько хрюкнув у кулак, стримуючи сміх. Довелось замовкнути — до них уже наближався провідник.

У вітальні їх зустріли двоє юнаків, які щойно відклали книги. Ульріх і Редд Орвіл — молодші сини графа. Побачивши Раду, вони майже синхронно підвелися й вклонилися.

— Доброго вечора, герцог, міледі. Сподіваюся, дорога не була для вас виснажливою?

Рада стримано посміхнулась, коли хлопці по черзі поцілували їй руку. Дівчина почувала себе не у своїй тарілці. 

— Усе гаразд, дякую.

Після кількох чемних фраз Рада та Альбрехт пішли далі — в сад, де на них уже чекали музиканти. Біля обвитої білими трояндами арки сиділа Абігейл із флейтою. Вона задумливо дивилась у бік входу.

— Аббі, чудово виглядаєш! Це нова сукня? — помітила Рада.

— Від батька! Він у мене посол. — усміхнулась дівчина.

— А хто твої батьки? — поцікавився Альбрехт, притулившись до дерев’яної альтанки.

— Ви їх знаєте! Ніоба та Бруно Фокс.

— Не може бути! Ми ж були з ними восени у Філанті! — здивувався Альбрехт. — Як вони?

— Нове дипломатичне завдання. Вдома бувають рідко.

— А чому ж не їхніми стопами пішла? — спитала Рада.

— Бо я, як і ви, обрала музику. Дипломатія — це не моє. А грати в головному оркестрі — справа почесна!

— Ми залишимось тут на чотири дні. Пропоную після концерту віднести інструменти до готелю й прогулятись містом. — запропонував Альбрехт. 

— Нарешті! — усміхнулась Мег, відкладаючи скрипку. — Ми наче разом, але завжди ходимо порізно!

— Виправимо. — пообіцяв Альбрехт. — Нам залишилося відвідати ще десять будинків.

— А що потім? — раптом спитав гітарист Тадео.

Рада з Альбрехтом переглянулися. Поки що вони не мали відповіді.

— Придумаємо щось. Напишемо нові пісні. — відповіла Рада.

Підготовка до концерту йшла повним ходом. Та коли виступ мав розпочатися, господарі ввічливо попросили слуг залишити сад. Рада з Альбрехтом з гіркотою помітили — вже не вперше слугам забороняють бути присутніми. «Гармонія» — виключно для еліти.

* * *

— Ти впевнена? Я можу залишитися з тобою. — стурбовано промовив Альбрехт, коли Рада сказала, що залишиться в готелі — їй було зле.

— Так, іди! Ти ж обіцяв усім прогулянку. Я просто втомилась, трохи болить голова. Відпочину, а завтра погуляємо разом.

— Гаразд. — він нахилився й поцілував її у чоло. — Ми не на довго.

Рада зачинила за ним двері, потягнулася й пішла до ліжка. Попри денний сон, втома не відступала. Та щойно вона вмостилась, пролунав стукіт у двері.

На порозі стояв портьє з букетом троянд.

— Міс Вольфрам, для вас.

У середині квітів — записка: «Найпрекраснішій з жінок. Від Ульріка Орвіла».

Рада посміхнулась і поставила букет у вазу. Та за кілька хвилин знову пролунав стукіт. І знову — той самий портьє, але цього разу з букетом удвічі більшим.

— Від графа Редда. — мовив він.

Рада зітхнула й попросила принести ще одну вазу.

Вона знову лягла — і знову стукіт. Уже з коробочкою в оксамиті. В середині — сережки.

— Послухайте… якщо ще щось надійде, не несіть одразу. Я сама заберу в холі! — втомлено попросила дівчина.

Врешті-решт Рада вмостилася в ліжку й задрімала. Десь уві сні здалося, ніби хтось стукає у вікно. Але кімната була на другому поверсі, тож вона не звернула уваги.

Коли клацнув замок — вона прокинулась. Це міг бути лише Альбрехт.

— І тобі подарунки прийшли? — зітхнула вона.

— Ні. Це все тобі — від Орвілів. — усміхнувся він, поклавши на стіл ще дві коробки та кілька букетів.

— Це все мені?! — здивувалась Рада. — Але ж... вони вже надсилали. А що там усередині?