Розділ 39

Зранку Альбрехта рано розбудили. Виявляється, Мерлін збирався його сьогодні забрати до Заргансу.

Розліпив очі хлопець нищівним поглядом зиркнув на годинник. Йому не дуже хотілося їхати. Він сподівався залишитися на кілька днів разом із Радою та Катаною. Одягнувшись, Альбрехт пішов будити Раду. Наказ наказом, а без неї він нікуди не поїде!

Дівчина вже тоді була не в дусі. Вона тихо скреготала зубами через те, що не дали поспати, і що треба їхати в Зарганс. Рада з Альбрехтом не хотіли з Мерліном залишатися наодинці, боячись докорів.

Попрощавшись із усіма, дівчина з хлопцем сіли в карету разом із Мерліном і майже одразу задрімали. Альбрехт притулився до стіни карети, а дівчина поклала йому голову на плече.

Рада, згадуючи поїзди, іноді тихо зітхала. Без них дорога зайняла кілька днів і довелося зупинятись у готелях.

  Але дорогою вони так і не наважилися більше брати до рук гітару. Неважко було помітити погляд Мерліна. Наче вони навіть уві сні співатимуть.

* * *

Вечір покривалом опускався на Зарганс, коли карета під'їхала до замку. Рада з Альбрехтом мовчки забрали свої речі і поплелися всередину. Вони не стали чекати на Мерліна, який віддавав накази слугам. Їм уже нічого не хотілося, тільки би забратися в ліжко і швидше заснути. Але варто їм було піднятися сходами в холі, як їх наздогнав Мерлін.

- Зачекайте! Вам спати не хочеться? – поставив риторичне запитання Великий герцог. - Почитаєте трохи на дозвіллі!

- А може, завтра? – стримуючи позіхання, поцікавився Альбрехт.

- І завтра знайдеться що почитати! Завдяки вам у мене багато чого цікавого!

Передавши речі слугам, дівчина і хлопець знехотя поплелися слідом за Мерліном. Вони вже знали, яку кару їм готує Великий герцог.

Зайшовши до його покоїв, вони побачили на столі рівну стопку листів. Коли Мерлін вручив її їм, дівчина прикусила губу, зрозумівши, що у них.

- Тепер вільні!

Ідучи, Альбрехт пригальмував біля дверей.

- Мерлін…. А навіщо ти нас забрав із Віджіо? – обережно поцікавився він.

- Ну, не через листи, це точно! Справа є! Поговоримо завтра! – махнув рукою Мерлін.

Рада з Альбрехтом більше не затримуючись, покинули кімнату. Вирішивши далеко не ходити, вони зайшли у спальню Альбрехта, щоби почитати листи.

Рада кинула їх на ліжко, і сама, потягнувшись, сіла поряд. Альбрехт роззувшись ліг, підклавши одну руку під голову.

Загалом вибирати їм не доводилося. Вони почали читати по черзі листи, а всього їх було в стопці штук шістнадцять. І в усіх майже той самий текст. Добре хоч вища громада не висловлюється, як під час обговорень на форумах. Інакше очі вже кровоточили б через надлишок нецензурних виразів.

За годину спати вже не хотілося. Шістнадцять гнівних листів та за якихось п'ять днів! Ще через годину, коли в них залишилося три не прочитані листи, дівчина та хлопець упали духом. Загалом це був кінець.

Рада кинула останній лист на столик і відкинулася на ліжко з подихом.

- Кінець?

Подивившись на гітару біля шафи, він знизав плечима.

- Напевне так. Не вірю, що через якийсь збій, так все має закінчитися! - стиснув кулаки Альбрехт. – Коли я жив у Рамплурі, все було по-іншому! Люди вміли веселитись, вони самі складали пісні! І те, що в нас, здалося б дитячим садком! Вони не боялися критики! А ми маємо підлаштовуватися під суспільство!

- Що ти пропонуєш? - піднялася на ліктях Рада.

Альбрехт[е1]  підібгав губи. Його бунтарський дух іноді йому дуже заважав.

- Я хочу піти звідси! Зречусь від титулу та всього іншого! Я не герцог! Мені це не потрібно!

- Якщо ми підемо, що робитимемо далі? - зазирнула йому в очі дівчина.

- Я хотів би побувати в імперії! Знайти старих друзів! Кірта… Мені потрібно йому все пояснити! А потім узагалі кудись поїхати! Може, на Барбаву чи на якийсь острів Великого архіпелагу. Непогано б подорожувати! Може десь...

- Стали б у нагоді наші пісні. - закінчила за нього Рада. – Не знаю чому, але мені здається, що Гармонія – це не просто назва нашого дуету. Це щось більше! І навіть музика тут не до чого! Просто не можна знищити Гармонію, не знищивши нас! - встала з ліжка дівчина.

- І що ти пропонуєш? – Альбрехт повторив запитання, яке хвилину тому питала Рада.

– Боротися! Шукати! Ми обов'язково досягнемо свого! І ті, хто від нас зараз відмовляються, проситимуть про наш візит! - настрій її змінився на більш серйозний. – Нам не потрібна популярність! Не в цьому часі! Нам потрібна наша Гармонія!

Альбрехт усміхнувся, дивлячись на свою непокірну подружку. Він розумів, що поки вони мають цю силу духу, ніщо не здатний їх зламати.

   - Значить, боротимемося! – хлопець по-дружньому обійняв її за плечі. – Разом.

- Так! - Рада уткнулася носом йому у волосся і зненацька сонливість знову повернулася до неї.

- Вже нам час спати! День тяжкий! Давай я тебе проведу! - запропонував Альбрехт, бачачи, що подругу вже хилить у сон.