Розділ 38

Рада та Альбрехт намагалися не сперечатися з Мерліном, і менше йому траплятися на очі. Незважаючи на косі погляди, вони не опустили руки, і, здається, стали ще дружнішими.

Через кілька днів, коли сніг остаточно спав, вони зголосилися супроводити Катану у Віджіо. Аби не вислуховувати гнівних промов Мерліна з приводу листів із негативною реакцією на бал.

Рада та Альбрехт могли скільки завгодно сердитися, стояти на своєму. Але який сенс? Якщо час нині такий. Графам Джефрі, Хейлу та Емілю, сподобався бал.

Хлопець та дівчина досі не могли зрозуміти, що ж тоді сталося? І хто це з них пожартував? Через день до них дійшло, що коли заграла музика, можна було й не співати, нехай грає. Але їм це хотілося. У цьому проблема.

Гармонія сиділа у альтанці на задньому дворі особняка графа Еміля. Був прохолодний березневий вечір, сонце ще не встигло повністю прогріти землю. Рада та Альбрехт не випадково опинилися тут. Мiсце для вiдпочинку в саду, i тому був шанс, що їх так швидко не знайдуть.

Сховалися вони не випадково. В особняку цього дня гостював Мерлін. А так як обурені листи все ще приходили до нього, він був у поганому настрої і при кожній нагоді зривався на Гармонії. Хоча графи та його наречена підтримували їх і навіть хвалили, він був незадоволений. Особливо це стосувалося сукні Ради на балу.

- Ти думаєш, він завтра поїде? – Рада нервово подивилася на друга. – Ми не можемо від нього ховатися.

- Сподіваюся! Поки що він нас не викликав до себе, можна не переживати! Завтра він поїде з графами та Катаною на місце будівництва.

- Це буде гарна нагода, щоб пограти! Я бачила в особняку інструменти! – хитро посміхнулася Рада.

Губи Альбрехта теж розтяглися. Він уже скучив за своєю гітарою. Раптом голоси, що пролунали від будинку, змусили їх притихнути.

- Мерлін? - прошепотіла Рада, інстинктивно втиснувши голову в плечі. В обох з'явилося бажання кудись сховатися.

І, щоправда, за хвилину здався Мерлін з Катаною. Вони, тримаючись під руку, вийшли прогулятися садом. Погода була гарна, тиха.

Рада з Альбрехтом з жахом зрозуміли, що вони йдуть до альтанки. Не варто псувати вечір ні Мерліну, ні собі. Чортихаючись, хлопець та дівчина забігали очима по альтанці. На жаль, єдина дорога була на очах і їх би відразу помітили.

– Сюди! - поманив рукою дівчину Альбрехт.

Вони перелізли через кам'яну огорожу альтанки і зникли між деревами. Шкода, що поки що не було листя.

- Куди ж тепер?

Альбрехт подивився на всі боки, у пошуках рішення.

- Я не знаю! Твоя мама сказала, що потрібно трохи почекати, поки Мерлін охолоне! Але мені здається він буде злитися на нас вічно! Ми якось не подумали! Одна річ для себе! Інше – це виносити на люди! Хоча я не вважаю, що це ганьба! Я задоволений!

- А поїхали покатаємося Резенфордом? Хоча зараз там є охорона! Але нас вони пропустять у будь-який час! – усміхнулася Рада. – Тільки давай захопимо гітару!

- І можна навідатися до Нерісса! - підкинув ідею хлопець.

Вони перезирнулись і пішли геть із саду, поки їх не помітили. На радість, їхні кімнати тут були поряд і всі інші вже спали. Швидко переодягнувшись у штани та куртку, Рада приєдналася до Альбрехта в коридорі.

Біля воріт особняка їм довелося сказати вартовому, куди вони прямують і попередити, щоб не турбували цим Мерліна. Чарівники поки що не знали, на скільки вони зібралися відлучитися.

До Резенфорда на конях було недовго їхати, і, звичайно, їх там ніхто не затримував. Вони легко потрапили на територію, де мало проходити будівництво, і поїхали до озера.

Зараз тут нікого не було крім кількох вартових, що інколи робили обхід. Люди з Віджио до цього місця майже не підходили, побоюючись страшних оповідань про ельфів.

Але Рада та Альбрехт не боялися цих казок, і тим більше знали, що ельфів уже давно не існує. Усі були винищені разом зі своєю королевою.

- Давно ми не гуляли при зірках! – усміхнувся Альбрехт, глянувши на небо. – Така тиша…

- Так... - посмішка ковзнула по губах дівчини. – Ми або перебуваємо у замку, або на якихось завданнях! Нема часу погуляти на свіжому повітрі. Навіть не віриться, що за кілька років запровадять комендантську годину і вночі вже не погуляєш!

- Тут буде школа, і мені, здається, це правильно. Комендантська година – корисна річ! Ночами треба спати, щоб потім на уроках не бути сонним!

Рада важко зітхнула, подивившись на нього.

- Ти правий! Але коли я тут навчалася, не любила правила! У мене був навіть власний таємний хід із гуртожитку! Мені подобалося гуляти берегом!

- Зараз туди спуститись не можна?

- У моєму часі на берег ведуть сходи, а порту у Віджіо немає! На його місці великий пляж!

- Біля води зараз холодно! Цікаво, Нерісса підніметься зі свого озера? – переглянувся з Радою Альбрехт.

Вони вже давно спішилися і йшли очищеною доріжкою до озера.

- Зараз перевіримо!

Рада з Альбрехтом обійшли велику статую і зупинилися недалеко від води. Вони не стали підходити ближче, бо там сісти не було куди. Після того, як територію, на якій були руїни ельфійського храму, почали зачищати, місць, де можна посидіти, майже не залишилося.

- Нерісса! - склавши долоні рупором, крикнула темноволоса дівчина.

Вони кілька хвилин мовчки дивилися на воду, доки не побачили, як з неї з'явилася, спочатку голова, потім тулуб. Вигляд у дівчини був трохи заспаний, як для духу води.

- Вибач, що розбудили! - заздалегідь вибачився Альбрехт.

- О, ви прийшли пограти? – Леді Озера помітила гітару, що висіла у Альбрехта за спиною. - Я чула ви в Заргансі влаштували справжній переполох! - розсміялася Нерісса. - Заспівайте те, що ви співали тоді! Я не буду вам писати гнівних листів!

Нерісса вийшла з води і сіла поряд на бруківку. Рада з Альбрехтом розташувалися на повалені чотирикутній колоні.

– Стражники тут часто бувають? – поцікавився Альбрехт.