Розділ 37. Дисгармонія

Рада засміялася, поглянувши другові у вічі.
— Альбрехте, я ніколи не думала, що так сильно хвилюватимусь!

— Розслабся, нічого страшного. Ми вже робили це раніше.
— Не зовсім. Раніше не було стільки слухачів...
— Просто трохи більше, ніж зазвичай. Сподіваюся, все пройде гладко. Не хотілося б, щоб усе скінчилося в перший же день.
— Мені теж! Ми не можемо підвести Мерліна та маму. У них сьогодні свято!

Альбрехт притулився спиною до стіни, задумавшись на кілька хвилин.
— Дивно, правда? Я ж колись присягався, що більше не співатиму, а тепер готуюсь до першого в житті концерту…

Рада підійшла ближче й поклала руку йому на плече.
— Альбрехте. — ще раз заглянула в його очі. — Все буде добре.
— Я знаю… Все добре…

— У тебе тремтять руки. — помітила вона.
Хлопець опустив очі, тяжко зітхнув. Прикро, але нерви він приховати не міг. До виступу лишалися лічені хвилини. Його погляд метнувся в глиб коридору.
— Рада… я боюся. — раптом зізнався він майже пошепки. — Давай… не будемо?

— Ал… — дівчина підняла брову і цокнула язиком. Їй теж було страшно. Але вона була не з цього часу, а отже, завжди могла втекти. Важко зітхнувши, вона ступила до нього і міцно обійняла за талію.
— Ти — моя гармонія. Все у нас буде добре.

Хлопець стояв, втупившись обличчям у її волосся. Та раптом з-за рогу, ніби виріс із землі, з’явився слуга.

— Ваша Величносте, міс Вольфрам, вас вже чекають. Ось-ось оголосять!

Альбрехт махнув рукою, то бліднучи, то червоніючи — він не міг зрушити з місця. Бачачи, що ситуація критична, Рада вже не знала, як його підтримати. Адже страх сцени можна здолати тільки... вийшовши на сцену. А він, схоже, навіть не збирався.

— Ал, все буде добре! У нас лише одна пісня! — спробувала вона його заспокоїти. — І ти ж мене перед цим підтримував!

Раптово коридором пролунав стукіт каблуків. Рада озирнулася, гадаючи, що це слуги прийшли їх квапити. Але перед нею з’явилася одна з гостей — маркіза Валер.

Темноволоса дівчина у світло-бузковій сукні йшла просто до них. Здається, відступати вже було нікуди.

— Ви не співатимете? — раптом поцікавилася вона.

— З чого ви взяли? Йдіть у зал. — відповіла Рада, трохи різкувато.

Маркіза кинула на них оцінюючий погляд. Легка, майже лукава усмішка ковзнула її губами.
— Я впевнена, всім сподобається. Удачі, Гармоніє. — сказала вона, мимохідь торкнувшись плеча Ради, а потім Альбрехта.

Після її відходу запала тиша.

— Ну… е-е-е… Пішли? — відкашлявшись, промовив Альбрехт.
— Ходімо! — відповіла Рада, стискаючи його руку.

Час настав, і вони поспішили. Музиканти вже чекали.

На них був святковий одяг — зовсім не такий, як на репетиціях. І не то, що переробив Альбрехт. У бальній залі з’явився другий трон, на якому сиділа наречена Мерліна. Він і Катана виглядали розслабленими, тихо перемовляючись між собою.

Коли Рада та Альбрехт увійшли до зали, страх поступово розтанув. Вони дивилися на гостей вже не з тривогою, а з відчуттям невідворотного. Немов пташенята, що вперше готуються злетіти, вони відчули — дороги назад немає. А отже, на їхніх обличчях з’явилася та сама безтурботна усмішка, з якою вони співали на репетиціях.

— Дякую вам, що прийняли запрошення і розділили з нами цей особливий вечір. Сьогоднішній день — важливий не лише для мого брата та його нареченої. Він особливий і для мене з Радою. У житті кожному з нас доводиться приймати непрості рішення. Думаю, багато хто знає, як це — стояти перед вибором і не завжди мати відповіді. І сьогодні — один із таких моментів. Ми не просимо розуміння. Ми лише сподіваємось, що ви побачите нас справжніми — і приймете такими, якими ми є.

На мить Альбрехт поглянув угору й помітив у повітрі маленьку сферу світла, розміром із перлину. Проте це не відволікло його — усе здавалося природним, майже очікуваним.

Усміхнувшись, він зробив крок назад.

У цей момент заграла музика — м’яка, світла, мов політ вільного птаха у вечірньому небі. Рада усміхнулася і заспівала. У залі настала тиша.

В душі моїй вогонь, спалахнув від іскри.

Всі таємниці мої розказує тобі.

Піймавши її погляд хлопець продовжив.

Тебе я не згадаю, бо більше не забуду.

Пробач мене пробач, ти серце вкрала в грудях.

Їх вже нічого не хвилювало. Ні гості, ні Мерлін з Катаною. Вони були щасливі. Це було їх маленьке свято. 

Ми, як ті перелітні птахи. Як ті лебеді…Лебеді

Далеко ми від землі, не радісні, не сумні...

Торкнімося до небес, білим легким крилом.

Далеко так від землі, злетіли ми знов.

Усе минуло набагато легше, ніж вони очікували.
Це була саме та пісня — та, що заспокоює душу, вселяє надію і ніжно торкається серця.

Рада та Альбрехт обмінялися поглядами. Вони зробили це. Усі страхи залишились позаду.
Вклонившись публіці, вже готувалися залишити сцену, але щось пішло не так.