Розділ 37. Гармонія

Рада засміялася, подивившись у вічі друга.

- Альбрехт, я ніколи не думала, що буду так сильно переживати!

- Розслабся, нічого страшного. Ми це й раніше робили.

- Не зовсім. Раніше ми не було стільки слухачів.

- Трохи більше, ніж зазвичай. Сподіваюся, що все пройде гладко. Не хотілося, щоби все закінчилося в перший день.

- Мені теж! Нам не можна підвести Мерліна та маму! У них сьогодні свято!

Альбрехт притулився спиною до стіни, і на кілька хвилин замислився.

- Дивно, так? Я колись клявся, що більше не співатиму, а зараз готуюся до першого свого концерту!

Рада підійшла і поклала руку на плече.

- Альбрехт! – вона знову зазирнула у його очі. - Все буде добре!

- Я знаю! Все добре!

- У тебе руки тремтять! – помітила дівчина.

Альбрехт глянув униз і важко зітхнув. На жаль, хвилювання він ніяк не міг приховати. А до виступу залишилися хвилини. Хлопець забігав поглядом коридором.

- Рада, ... я боюся! - раптом жалібно заявив він. - Давай не будемо!

- Ал! – дівчина вигнула брову та цокнула язиком. Їй теж було страшно, але рятувало те, що вона не з цього часу і якщо все піде погано то втече. Хоча це було важко. Тяжко зітхнувши, дівчина ступила до нього міцно обійнявши за талію.  – Ти моя гармонія. Все у нас буде добре.

Хлопець стояв, уткнувшись їй у волосся. Він довгий час не міг упоратися зі своїм страхом. Слуга, що виріс наче із-під землі змусив їх розчепити обійми.

- Ваша Величність, міс Вольфрам, вам час! Скоро вже оголосять!

Махнувши рукою, Альбрехт то бліднув, то червонів, не в змозі і кроку ступити. Бачачи, що справи погані, Рада не знала, що робити. Адже страх публічного виступу можна побороти якщо вийти на публіку. А він, мабуть, не збирався.

- Ал, все добре! У нас лише одна пісня! - спробувала його заспокоїти Рада. - І ти перед цим мене заспокоював!

Почувши наближення когось по стукоту підіборів, Рада озирнулася, подумавши, що це слова прийшли їх підганяти. Але це виявилася одна з гостей – маркіза Валер.

Темноволоса дівчина, у світло-бузковій сукні, йшла саме до них, тут уже не було варіантів.

- Ви не співатимете? - раптом поцікавилася вона.

- З чого ви взяли? Ідіть у зал! - відповіла Рада, трохи не так доброзичливо, як хотілося.

Дівчина обвела їх поглядом, і легка посмішка ковзнула її губами.

– Я впевнена, що всім сподобається! Удачі, Гармонія! - доторкнулася вона як би ненароком спочатку до плеча Ради, потім Альбрехта.

Сказавши це, маркіза пішла, залишивши Раду та Альбрехта в розгубленості.

- Ну, е-е-е… Пішли… – відкашлявшись промовив Альбрехт.

- Ходімо! - стиснула вона його руку.

Час уже підійшов, тому вони поквапилися. Музиканти вже давно були на місці.

На Раді та Альбрехті був святковий одяг, цілком пристойний, не такий як на репетиціях. У бальній залі з'явився другий трон, на ньому сиділа наречена Мерліна.

Мерлін і Катана були розслаблені, і про щось тихо розмовляли між собою.

Коли Рада та Альбрехт зайшли до зали, то вже не відчували колишнього страху, а просто дивилися на гостей, як на щось належне. Вони почували себе невпевненими пташенятами, що готувалися вперше злетіти. І, розуміючи, що дороги вже немає, дівчина і хлопець повернули на обличчя ту безтурботну посмішку, що була нарепетиціях.

- Дякую, що прийняли запрошення на бал. Цей день особливий не лише для мого брата та його нареченої, а й для мене з Радою! Не раз у житті нам доводилося ухвалювати складні рішення. Думаю, і ви часто з таким стикалися… – звертаючись до гостей, Альбрехт помітив над головами сферу, зі світла, в діаметрі три сантиметри. Але чомусь це не викликало в нього жодних запитань. – Сьогодні саме такий момент. Сподіваюся, ви приймете нас такими, як ми є.

Альбрехт почув, як заграла музика. Вона була спокійна та мелодійна. Як птах, що летить за вітром. Хлопець усміхнувся і заспівав. У залі залягла тиша.

В душі моїй вогонь, спалахнув від іскри.

Всі таємниці мої розказує тобі.

Піймавши його погляд дівчина продовжила.

Тебе я не згадаю, бо більше не забуду.

Пробач мене пробач, я бачу тебе всюди.

Їх вже нічого не хвилювало. Ні гості, ні Мерлін з Катаною. Це було їх маленьким щастям.

Ми, як ті перелітні птахи. Ми, як ті лебеді…Лебеді

Далеко ми від землі, не радісні, не сумні...

Торкнімося до небес, білим легким крилом.

Далеко так від землі, злетіли ми знов.

Дорогу бачу в Рай, я в небесах парю

Прошу лиш не забудь, як я тебе люблю.