Розділ 35. Арел

Арел довго стояла перед дзеркалом невпинно дивлячись на відображення. Усе своє життя вона думала над тим, чи схожа на дивних батьків. Від кого їй дісталися крила? Чому вуха довгі та витягнуті у божественному вигляді? Вона не встигла запам’ятати хоч щось, перед  тим, як їх нестало. І ось вони тут. Знов живі та повні сил. Разом.  Майже за чотири тисячі років. Саме стільки було зараз Арел.

Дівчина час від часу поринала у спогади. За ці чотири тисячі років дуже багато води витекло. Ті хто подарував їй новий сенс життя мертві. Через неї увесь ельфійський рід було втрачено. Дехто асимілювався з іншими народами, але більшість загинули.

«Якби ти знав, хто я, то не зміг би пробачити… Коханий. Це я винна, що тобі зруйнували життя. Я і бісове пророцтво. – кожен раз згадуючи це Арел докоряла собі, хоча знала, що нічого вдіяти не могла. Якби не він вона зовсім не прокинулася від сну. – Як дивно… Я вже така стара, а поряд з тобою, як та дівчинка. Я й забула як швидко може гупати серце»

Витягнувши руку, дівчина торкнулася до дзеркала подушечками пальців.

- Колись вороги тремтіли від одного мого імені. – усміхнулась вона вигнувши губи. Раптом дівчина замислилася, завмерши  перед дзеркалом. – А якщо мені… - це було схоже на самогубство, але в очах вже спалахнув веселий вогник. – Я хочу знов стати тою, ким колись була: літом, осінню, зимою, весною… Хочу знов бути частиною цієї природи.

Її палац на вершині гори був все ще сірим та непривітним. Масивні колони, що підпирали склепіння, були обплетені диким виноградом, який навіть сюди встиг пробитися.

Ці стіни вже давно не чули її радісного сміху.  Хазяйка палацу вже багато століть не сміялася. Слуги беззаперечно виконували всі її доручення не через любов, а через банальний страх.

І ось знов всередині спалахнув теплий вогник, зігріваючи замерзле від довгої зими серце. Арел покрутившись перед великим дзеркалом щиро розсміялася.

Весна прийшла знову в мій дім.

Сонце цілує плечі мої.

Я знову біжу вслід тобою.

Всім вітрам усупереч.

Вона вже дуже давно не користувалася своєю справжньою силою, давши природі право вирішувати. Але сьогодні був особливий день – на Аладеї настала весна. Хоча лежачий сніг говорив про інше.

Доторкнувшись до медальйону на шиї Арел замружилась намагаючись детальніше уявите те, що вона хоче побачити. Артефакт завібрував і сукня почала змінюватися на очах. Мить і на ній була довга ніжно зелена сукня з рукавами з найлегшої тканини, які розходилися від плечей не сковуючи рухів. Коли дівчина закружляла перед дзеркалом вони розлетілися, як крила метелика.

Довге темно-каштанове волосся розсипалося по плечах. Арел хотіла їх зібрати, але вітер, що увірвався до зали, підхопив кілька пасм, ставши з ними грати.

Ти мої крила, крила надії

Поруч з тобою бути я мрію.

Ти моє небо, ніжне та чисте.

Та й лала-лей … щось там… намисто

Арел розсміялась не змігши швидко підібрати риму.

Вона відчувала, як до тіла приливає магія. Безтурботно розсміявшись, вона продовжила наспівувати пісеньку.

І від звуку її голосу кімната, в якій вона знаходилася, почала змінюватися. Сірі кольори поступово зникали, наче змивалися водою. Кімната наповнилася світлом та музикою. Не тією похмурою, що була колись, а ніжною та красивою.

Під дією магії зацвітали квіти на клумбах, які вже давно зав'яли. Завжди похмуре небо над палацом прояснилося.

Арел була готова сміятися від щастя. Її переповнювало кохання, і те, що вона зробила, була лише крихтою її колишніх сил. Взявши клітку зі своїми пташками, вона побігла до чарівної колісниці і, застрибнувши в неї, помчала геть зі Сверіда.

Вона тоді думала, що за нею ніхто не спостерігав. Весь Сверид бачив зміни, що відбувалися на горі. Дехто посміхався, радіючи, що Верховна володарка тепер у гарному настрої. Ну а хтось згоряв від заздрощів, дивлячись на щасливе обличчя, тоді, коли воно мало кривитися від болю. І, на жаль, таких було чимало.

Ну, а Арел було начхати на всіх, вона мчала на золотій колісниці, запряженою трійкою різномастих коней. З волоссям весело грався вітер. Вона знов була тією безтурботною Арел. Володаркою часу. Весною.

* * *

Спритно зістрибнувши з колісниці на землю, вона змахнула рукою, і та розчинилася в повітрі. Арел закрутила головую в пошуках чогось. Потім, нарешті знайшовши потрібну гілку, повісила на неї клітку з маленькими строкатими пташками.

Усміхнувшись, дівчина скинула взуття, незважаючи на сніг, що лежав навколо.

- Ваш час настав, красуні. Не забули вже, як це робиться? – усміхнулась вона, відкривши клітку.

Пташки відразу ж випурхнули з неї і, перестрибуючи з гілки на гілку, радісно защебетали.

Арел провела їх поглядом і подивилася на рожеву стрічку світанку, що з’явилась на небосхилі. Їй не знадобилося нічого для того, щоб весь навколишній світ, разом із сонцем, що піднімалося, раптом завмерло. Час зупинився, тільки принесені нею пташки кружляли над цією тишею. У їх щебеті можна було почути «весна, весна прийшла»