Розділ 33. Альбрехт

Холодно й гидко було на душі у молодого герцога. Він уже котрий день не знаходив собі місця, тиняючись без діла по замку. Занять у нього поки що не було, якихось походів теж. Так, навіть якби й були, Мерлін навряд чи відправив його на війну. Старший брат переймався тим, щоб Альбрехт випадково чи спеціально не помер в одній з вилазок за межі замку.

Хлопець сидів на ліжку, обійнявши коліна руками, дивився в одну точку перед собою. Весь його світ почав валитися, і він не міг його утримати. Потрібно було терміново щось змінювати у житті.

Перебуваючи в меланхолії, Альбрехт спочатку не бачив того, що відбувається навколо. Але вже згодом, коли замок покинули графи, він помітив одну дивність. Хлопець знав, як виглядає закохана людина, і він давно зрозумів, що Катана та Мерлін закохані один в одного.

Для нього це стало несподіванкою, адже він не помітив із самого першого дня особливе ставлення його брата до матері Ради. Альбрехт сердився на обох Вольфрам. Йому не хотілося, щоб Мерлін і Катана одружилися, хоча незабаром стало ясно, що так воно й буде. Альбрехту не хотілося, щоб Рада стала його племінницею. Він хотів бачити її у ролі дружини. Колись… Зараз хлопець просто намагався викинути свої почуття з голови.

Прикро, але не дуже виходило.

У двері кімнати постукали, перервавши його роздуми. Альбрехт зліз із ліжка і пішов відчиняти.

- Ваша Високість, вечеря вже готова! Мерлін вас попросив не затримуватись! – доповів йому слуга.

- Хто ще вечерятиме? – награно байдуже запитав Альбрехт.

  - Тільки ви та Великий герцог!

Альбрехт полегшено зітхнув і, зачинивши двері, пішов до їдальні.

Там справді не було нікого, крім Мерліна, ну ще й кількох слуг, що подавали їжу.

- Смачного! - кинув він, сівши на своє місце.

Поки йому накладали їжу в тарілку, хлопець помітив невелику пляшку на столі.

- Мерлін, а що це? – пригнічено глянув він.

– Новий напій, тільки сьогодні привезли! Це подарунок від султана Рошана! Мій дегустатор скуштував і дуже розхвалював! Ти маєш це спробувати! – наполягав Мерлін.

– Це алкоголь? – Альбрехт зміряв пляшку поглядом. - Я не хочу!

– Тебе ніхто не змушує пити! Просто спробуй! Інакше султан образиться!

Альбрехт згадав юнака молодше за нього і хмикнув. Вибору в нього не залишалося, довелося погодитись. Смак цього напою виявився приємним і пити його було легко. Тому слово за слово вони з братом випили кілька келихів.

Настрій у Альбрехта здійнявся після вечері. У тілі відчувалася легкість. Але щастя раптом зникло.

Стиснувши кулаки, молодий чарівник зупинився біля своїх дверей. Стукнувши з усієї сили ні в чому невинні двері, він розвернувся і прискоривши крок, пішов до сходів. Незважаючи на сум'яття в думках, він чітко знав, що йому треба робити.

Ноги його самі завели до дверей кімнати, де мешкала Рада. На нещастя вона була відкрита.

Альбрехт повернув ручку і ввійшов усередину. Рада сиділа біля трюмо з дзеркалом, розчісуючи волосся.

Побачивши у дзеркалі Альбрехта дівчина посміхнулася, поклавши гребінець, вона піднялася на ноги. Здавалося, вони не бачилися вічності.

- Альбрехте, що з тобою? - і тільки зараз вона побачила, що очі його горять.

- Тільки не кажи, що тобі цікаво! – кинув Альбрехт, ніби ненароком.

- Тоді навіщо ти сюди прийшов? - обличчя Ради скам'яніло, вона помітила в цьому вогні щось погане.

- Поговорити!

- Про що? - склавши руки на грудях, дівчина зробила крок назад.

- Про нас!

– Альбрехт… – закотила очі Рада.

- Ні! Послухай мене! Мені набридло, що ти граєш зі мною, як кішка з мишкою! Чим я для тебе поганий? Я маю титул, у мене тепер багато грошей! Хіба ти цього не хочеш? Тобі й твоїй матері тільки це потрібно!

Рада стиснула кулаки, щоб не вліпити йому ляпаса. Вона помітила, що він п'яний.

- Мені не потрібний ні титул, ні гроші. – спокійно відповіла вона. - Ти забув, що я проклята!

- Шукаєш відмовки? Ну що ж, принципова моя! Можна і без весілля! Але ти все одно будеш моєю! - Альбрехт зробив крок назустріч.

- Альбрехт, пішов геть! Ти п'яний! - Рада відсахнулася від нього.

- У всьому винен Мерлін та цей Філанський султан! То що на рахунок мене? Чим я гірший за Морла? – погляд його став проникливішим. - Чи Мерлін кращий за мене?

- До чого тут Мерлін? – насупилась Рада.

- А думаєш, я не бачив? Тоді, коли я випадково зайшов до його кімнати! Мені зрозуміла тепер твоя сутність! Тож скромність із себе не грай! – кричав він.

Думки остаточно заплуталися. Альбрехт несподівано так швидко ступив до неї, що Рада не встигла відскочити і опинилася в його обіймах.

Це був найжахливіший фінал їхніх стосунків. І від цього їй хотілося вити. Але здаватися вона не збиралася.

Нарешті, вирвавшись, Рада виштовхала його за двері і зачинилася на ключ. Опустившись на підлогу, дівчина закрила обличчя руками, розплакавшись. Все! То був кінець! Вона хотіла назад у свій час. Негайно!