Розділ 30. Возз'єднання

Рада поверталася до Зарганського замку виснаженою. Зазвичай дорога займала близько трьох годин, але через сніг шлях розтягнувся майже на п’ять.

Вибравшись із карети, вона поспішила до замку. Встигла якраз до вечері, але їсти зовсім не хотілося. На шляху до своєї кімнати майже нікого не зустріла — і це тішило. Не було потреби говорити з кимось, пояснювати щось.

Насамперед Рада пішла у ванну, сподіваючись хоч трохи прийти до тями після довгої дороги. Відіславши служниць, зачинила двері й почала знімати сукню, яка зараз здавалася важкою, мов обладунок.

Вона й гадки не мала, який сюрприз на неї чекає.

* * *

У їдальні довгий стіл був накритий на сім персон. Лише одне місце залишалося порожнім. На цей вечір Мерлін запросив Хейла, Еміля, Джефрі та Катану. Для них уже пошили новий одяг і надали кімнати — бо залишитися їм доведеться надовго.

Це був їхній перший день поза лікарняною палатою. Їм було важко сидіти поруч із Великим герцогом — правила етикету стерлися з пам’яті за час у неволі.

Усі четверо намагалися триматися гідно, та не всім це вдавалося. Біль і слабкість після травм усе ще давалися взнаки.

Але врешті все вставало на свої місця. Чотири великі чарівники сімнадцятого століття зібралися в замку Зарганса…

У залі повисла мовчанка.

— Альбрехте, поклич її на вечерю. — нахилився до нього Мерлін.

— Вона вже повернулася? — так само пошепки запитав той.

— Мені доповіли ще пів години тому. І повідом їй про наших гостей!

Альбрехт кивнув, підвівся й вийшов. Можна було доручити це слузі, але ситуація була надто делікатною.

Він не бачив Раду вже давно — і особливого бажання спілкуватися не мав. Але наказ є наказ. Її кімната була хоч і далеко, але ближче, ніж відстань, що зараз відділяла їх один від одного.

Постукав. Почекав. Постукав знову. Нарешті двері прочинилися.

— Що? — сонно пробурмотіла Рада.

— Мерлін чекає тебе на вечерю. Поспішай!

— Скажи йому, що я втомилася і не голодна. — зітхнула вона.

— Сама й скажеш! У нас гості. Одягнись як слід і причешись! У тебе дві хвилини!

Рада заскрипіла зубами від роздратування, але все ж зачинила двері й пішла перевдягатися.

За кілька хвилин вона вийшла у синій сукні з воланами на зап’ястях. Волосся розпустила, лише кілька пасемок заколола з боків. Та втома на обличчі все одно залишилася.

Вони йшли до їдальні мовчки. Рада лише гадала: Які ще гості? І чому саме їй треба бути присутньою? Альбрехт лише криво посміхався. Підійшовши до дверей, він відчинив їх і пропустив її вперед.

Коли дівчина зайшла до їдальні, нічого не сталося. Ні фанфар, ні барабанного дробу. Вона неквапливо попрямувала до свого місця. Погляд ковзнув по незнайомих обличчях — їх було четверо.

І тут одна з жінок здригнулася, почувши стукіт підборів. Вона обережно повернула голову. Її погляд застиг на постаті дівчини, що щойно зайшла до зали.

Серце Катани закалатало. Рада виглядала майже так само, як тоді, під час останньої зустрічі. Лише трохи старшою. Вперше за довгий час жінку охопили розгубленість та страх.

Катана кинула погляд на Мерліна, і той мовчки кивнув.

Вона підвелася та ступила назустріч доньці. Рада, піднявши очі, завмерла. Розтулила рота, аби щось сказати, але слова не з’явилися. Лише сльози виступили на очах.

— Рада… — тихо озвалася жінка, зробивши крок уперед.

— Мамо! — вигукнула дівчина й кинулася до неї.

Вони обійнялися й плакали, забувши про все — про образи, час і відстані. Альбрехт непомітно пройшов повз і сів за стіл біля Мерліна.

Катана і Рада ще довго не могли відірватися одна від одної. Їм не вірилось, що це не сон.

— Про тебе тут дуже добре відгукуються. Я тобою пишаюсь, доню!

Рада поспіхом витирала сльози, кидаючи обурені погляди на Альбрехта — чому ж він нічого не сказав раніше?

— Справді? А хто?

— Усі! Поки тебе не було, я трохи поговорила з Альбрехтом. Хороший хлопець! Багато чого доброго розповів.

— Ал… — Рада розгублено глянула на нього. — Ой, мамо…

У неї було стільки всього, чим хотілося поділитися. Але довелося сідати за стіл — вечеря остигала.

— Ви вже трохи чули про неї. Так ось — це моя донька, Рада Вольфрам. — представила Катана трьом своїм друзям. — Ти ж завжди хотіла дізнатися про них більше…

Рада здивовано подивилася на матір, потім — на трьох чоловіків. У них було щось знайоме, але вона не могла збагнути що саме. 

— Познайомся: Джефрі Ворвуч, Еміль Локстерн і Хейл Флурмстей. Разом із твоєю матір’ю — лідери повстання у Віджио. — представив їх Мерлін.

Добре, що Рада ще не почала їсти — подавившись повітрям, вона закашлялась. Забагато сюрпризів на один вечір.

— Ви… Я про вас читала! Ви — засновники «Резенфорда»!