Розділ 29. Альбрехт

З наближенням вечора все похмуріше ставав Альбрехт. Він ходив замком, але ні Мерліна, ні Ради не зустрів.

«Невже ти навіть не попрощалася? – промайнула панічна думка. Хлопець розгнівався на свою гордість. – Образилася…»

Коли вже зовсім стемніло, Альбрехт почав хвилюватись. У його голові ніяк не вкладалося, що її більше тут немає. Тому, щоб трохи прояснити ситуацію, він попрямував до її кімнати. Там він застав служницю, яка робила прибирання.

- А де Рада? – обережно поцікавився Альбрехт.

- Міс Вольфрам покинула замок ще вдень! - відповіла йому дівчина.

Альбрехт більше нічого не став у неї питати. Розвернувшись, він пішов геть.

Хлопець сильно засмутився, почувши, що Рада справді поїхала. І думка, що він втратив її назавжди, з кожною хвилиною роз'їдала його свідомість. Альбрехт був готовий на все, але не жити та радіти. Краще взагалі не жити… тут. Поїхати подалі…

Повернувся до своєї кімнати він майже наосліп. Закричавши, немов поранений звір, він схопив зі столу свічник і кинув його в дзеркало. Пролунав брязкіт скла.

Альбрехт, впавши на ліжко, вдарив кілька разів ні в чому неповинну подушку кулаками. Його нелюдський крик змушував тремтіти шибки.

* * *

Рада з Мерліном повернулися лише пізно ввечері. Дівчина дуже втомилася після поїздки до міста і ледве трималася на ногах. Вона вже хотіла перенести розмову на завтра, але, на щастя, передумала і пішла одразу до Альбрехта.

Тільки вона його побачила, серце мало не розірвалося від болю. Він лежав, уткнувшись обличчям у подушку та гірко плакав. Дівчина кинулася до нього, і не розуміючи навіщо, обійняла.

- Я нікуди не йду! Мерлін не зміг мене відправити у майбутнє! - на одному подиху промовила вона, вже ковтаючи сльози.

Альбрехт глянув на неї приголомшеними очима. Він не розумів, що відбувається. Невже він збожеволів? До нього дійшло лише за кілька хвилин, що Рада справді тут і нікуди не поїде.

Альбрехту стало соромно, що вона побачила його в такому жалюгідному стані. Все ще перебуваючи в шоці, він дозволив їй обійняти себе. Дівчина готова була задушити його від щастя.

- Це означає, що ти не тільки сьогодні, а й завтра, і ще невідомо, скільки будеш тут? – недовірливо спитав він.

- Так! Мерлін мене не може повернути у мій час! - у її голосі не було жалю.

Думки Альбрехта нарешті стали на свої місця. «Вона нікуди не йде!» Сльози самі собою висохли, і обличчя змінилося. На ньому тепер виникла серйозність.

  - Шкода. – буркнув він. – Рада, йди! Я хочу спати!

Дівчина спохмурніла. Його різка зміна настрою засмутила її. Він що знущається? Рада не стала чекати, поки її виштовхнуть за двері, та пішла сама.

Альбрехту це було й потрібне. Йому не хотілося, щоб вона побачила усмішку, що з'явилася на губах. Він був щасливий.

У той же час незрозумілий спокій запанував у його душі. Наче він ніколи не любив цю дівчину.

Любов до неї зникла наче сніг навесні.

На жаль, щойно на землю впаде перший сніг, все повернеться знов.

***

Такої холодної зими вже не було п'ятнадцять років. Снігопад йшов цілий день і всю ніч. Дорогами не міг проїхати жоден віз.

Рада була трохи засмучена, що не зможе найближчим часом повернутися до Заргансу. Декілька днів тому Мерлін її відправив до сусіднього міста на термінове завдання. Єдине, що їй подобалося - робота не важка, і що вона знаходиться в приміщенні.

За справами вона не мала часу за кимось нудьгувати. З Альбрехтом вони вже давно до ладу не розмовляли. Дівчина була сердита на нього, бо він вдавав, що йому байдуже. Він поводився так, ніби не було істерики з приводу її повернення у двадцяте століття. Яке з тріском провалилося... Але Рада не шкодувала, що лишилася тут. Тим паче вона пообіцяла собі знайти матір.

Поки вона знаходилася за кілька кілометрів від Заргансу, у столиці відбувалися події, які частково стосувалися її. Пізно вночі Великого герцога розбудив стукіт у двері. Була погана погода, тому він не отримував жодних звісток і не чекав на гостей. Але новина, яку доповів слуга, змусила його забути про сон.

Із замку Голдена було врятовано чотирьох бранців Морла – лідерів повстання у Віджіо. Чоловік, який очолював рятувальну операцію, розповів дуже цікаву історію. Бранців вдалося врятувати завдяки таємничій дівчині, яка відкрила їм шлях із в'язниці. З амок Голдена залишається неприступним надалі.

  Він довго розповідав, але так і не зміг описати цієї таємничої дівчини. То це була шатенка з блакитними очима, то блондинка із сірими очима. Різниця, звісно, була великою. Як можна сплутати колір волосся, навіть у напівтемряві? Загалом ніхто, хто брав участь у цій операції, не зміг описати дівчину. Наче хтось стер це з їхньої пам'яті. Ні до кого так і не дійшло, що вона є більш наближеною до короля Роена, ніж будь-хто.

На якийсь час про неї забули.

Тієї ж ночі Мерлін вирушив до лікарняної частини. Вона знаходилася  іншому крилі замку. Коли Великий герцог зайшов, двоє з чотирьох лежали з розплющеними очима. Це були чоловіки середнього віку зі сплутаним волоссям і бородами, що вже відросли за цей час. Їхні тіла покривали сліди від тортур.

Мерліна пересмикнуло від однієї думки, що Морл робив із бранцями. На них не було жодного живого місця. Навколо них метушився лікар зі своїми помічницями. Комусь вони перев'язували кровоточиву рану бинтами, комусь прикладали лід.

Великий герцог пройшов ними вивчаючим поглядом. Серед них він помітив жінку, схожу по прикметам на ту, яку так шукала Рада.

- Френку, ця жінка. – вказав Мерлін. - Це Катана Вольфрам?

- Так, Ваша Величність! Та сама Морська вовчиця! – відповів чоловік, який очолював рятувальну операцію. – Скажіть, а це не випадково не родичка Леді Вольфрам?

– Це її мати! Ви добре впоралися з роботою! Даю вам вихідний! За одне згадайте дівчину, яка вам допомогла! Це дуже важливо! – махнув рукою Мерлін.