Розділ 29. Лідери повстання

З наближенням вечора Альбрехт ставав усе похмурішим. Він блукав замком, але ні Мерліна, ні Ради не зустрів.

«Невже навіть не попрощалась?» — майнула панічна думка. Хлопець розлютився на себе за власну гордість. — Образилася...»

Коли зовсім стемніло, Альбрехт почав непокоїтись. Йому не вкладалося в голову, що Ради вже може не бути у цьому часі. Щоб прояснити ситуацію, він пішов до її кімнати. Там якраз прибирала служниця.

— А де Рада? — обережно запитав він.

— Міс Вольфрам залишила замок ще вдень. — відповіла дівчина.

Альбрехт більше нічого не сказав. Розвернувшись, мовчки пішов геть.

Почуте його приголомшило. Він не хотів вірити, що Рада справді пішла. Думка про те, що втратив її назавжди, нестерпно гризла свідомість. Альбрехт був готовий на все — тільки не на життя без неї. Краще вже не жити… тут. Поїхати кудись далеко...

До своєї кімнати він повернувся майже навпомацки. Закричав, немов поранений звір, схопив зі столу свічник і щосили кинув його в дзеркало. Скло розлетілося з брязкотом.

Упавши на ліжко, він кілька разів ударив кулаками подушку. Його зболений крик змусив здригнутися шибки.

* * *

Рада з Мерліном повернулися лише пізно ввечері. Дівчина страшенно втомилася після поїздки до міста й ледь трималася на ногах. Вона вже хотіла перенести розмову на завтра, але, на щастя, передумала — й одразу пішла до Альбрехта.

Як тільки побачила його, серце стислося від болю. Він лежав обличчям у подушці й гірко плакав. Рада кинулася до нього і, не розуміючи навіщо, обійняла.

— Я нікуди не їду! Я хотіла це ще сказати вдень! Мерлін не зміг відправити мене в майбутнє! — видихнула вона, вже ковтаючи сльози.

Альбрехт глянув на неї приголомшено. Він не розумів, що відбувається. Невже галюцинація? Лише за кілька хвилин він усвідомив: Рада справді тут. І не збирається їхати.

Йому стало соромно за те, в якому стані вона його побачила. Але, ще перебуваючи в шоці, дозволив їй залишитися поруч. Рада була готова задушити його від щастя.

— Тобто ти залишишся? І сьогодні, і завтра, і... — недовірливо запитав він.

— Так! Мерлін не може повернути мене до мого часу! — у її голосі не було ані жалю, ані страху.

Думки Альбрехта нарешті впорядкувалися. «Вона залишається!» Сльози самі висохли, і вираз обличчя змінився. Він став серйозним.

— Шкода. — буркнув він. — Рада, йди. Я хочу спати.

Дівчина спохмурніла. Його різка зміна тону образила її. Він знущається? Не чекаючи, поки її виштовхають, Рада вийшла сама.

Саме цього й хотів Альбрехт. Йому не хотілося, щоб вона побачила усмішку, що з'явилася на його губах. Він був щасливий.

Незбагненний спокій оселився в душі. Наче він ніколи її не кохав. Кохання зникло так само як тане сніг навесні.

На жаль, щойно на землю впаде перший сніг — усе повернеться знову.

* * *

Такої холодної зими не було вже п’ятнадцять років. Снігопад не припинявся ні вдень, ні вночі. Жоден віз не міг проїхати засніженими дорогами.

Рада трохи засмутилася, що не зможе найближчим часом повернутися до Заргансу. Декілька днів тому Мерлін відправив її у сусіднє місто з терміновим завданням. Єдине, що її тішило — робота була неважка, і вона перебувала в теплому приміщенні.

Її дні були заповнені справами, тож вона майже не встигала сумувати. З Альбрехтом вони давно не говорили по-справжньому. Рада була на нього сердита. Він вдавав, що йому байдуже, що її спроба повернутись у двадцяте століття провалилася. Але вона не шкодувала, що залишилася. Тим паче — пообіцяла собі знайти матір.

Тим часом у столиці розгорталися події, що стосувалися і її. Пізно вночі Великого герцога розбудив стукіт у двері. Через негоду жодні звістки не надходили, тож він нічого не очікував. Але новина від слуги змусила його миттєво прокинутись.

З підземелля замку Голдена врятували чотирьох бранців Морла — лідерів повстання у Віджио. Людина, що очолювала операцію, розповіла цікаву історію. В’язнів вдалося вивести завдяки таємничій дівчині, яка відкрила їм шлях до втечі. Замок Голдена й досі лишається неприступним.

Він довго розповідав, але так і не зміг описати дівчину. Одні стверджували, що це була шатенка з блакитними очима, інші — блондинка із сірими. Як можна переплутати колір волосся, навіть у напівтемряві? Схоже, хтось стер усі згадки про неї з пам’яті очевидців. І ніхто не здогадався, що вона була ближчою до короля Роена, ніж будь-хто.

На деякий час про неї забули.

Тієї ж ночі Мерлін вирушив у володіння містера Клетіса. Коли він зайшов до палати, двоє з чотирьох врятованих були притомні. Середнього віку чоловіки зі сплутаним волоссям і відрослими бородами лежали на ліжках. Їхні тіла вкривали сліди тортур.

Мерліна пересмикнуло від думки, що Морл з ними робив. Лікарі й помічниці метушились — перев’язували, прикладали лід.

Серед врятованих Мерлін помітив жінку, яку вже десь бачив. 

— Френку, ця жінка... Це Катана Вольфрам? — вказав він.