Розділ 28. Не йди

Альбрехт

Голова боліла так, ніби по ній гатили молотком з усієї сили. Альбрехт розплющив очі й замість зали суду побачив знайому стелю своєї кімнати. Він лежав на ліжку — вже не в тому одязі, в якому був на суді.

Підвівши голову, хлопець побачив поруч Мерліна.

— Що сталося? Чому я тут?

— Тебе виправдали! — усміхнувся Мерлін. — Щойно ти знепритомнів, у Будинку Правосуддя спалахнула пожежа! Він згорів ущент. Схоже, боги не схвалили їхнього вироку.

— Ти сам у це віриш? — пробурмотів Альбрехт. — У того, хто був на суді?

— Головне, що в це повірили всі інші.

— Скільки я був непритомний? — схаменувся хлопець.

— Кілька годин. Вже полудень.

— Так довго?! — очі Альбрехта розширилися від жаху. — А Рада? Що з нею? Де вона?

Мерлін не встиг відповісти — на інший край ліжка сіла Рада, щасливо усміхаючись.

— Ти нас дуже налякав.

— Коли вона дізналася, що ти в замку, ніхто не зміг утримати її в ліжку. — додав Мерлін.

Рада й Альбрехт обмінялися поглядами. Вони так багато хотіли сказати одне одному, але в цю мить у двері постукали. Мерлін підвівся й сам пішов відчинити. На порозі стояв король Фредерік із дружиною Люцією.

Альбрехт напружився, коли побачив їх. Рада допомогла йому сісти й відійшла вбік.

— Ми прийшли вибачитися за цей жахливий інцидент. — заговорив король. — Сподіваюся, ви пробачите нас за безпідставні звинувачення. Ми втратили дочку і були на межі безумства від горя. Сьогодні ми залишаємо замок.

Він став навпроти ліжка. Альбрехт мовчки вислухав його, лише іноді киваючи. Рада опустила очі — їй було шкода цих двох. Вони просили пробачення у тих, хто справді винен у смерті їхньої доньки. Для всіх це тепер просто нещасний випадок, і ніхто не дізнається, що Белла прагнула захопити владу.

Король і королева затрималися ненадовго, після чого вийшли з кімнати. Мерлін пішов слідом за ними.

Залишившись наодинці, Рада знову сіла на край ліжка й ніжно стиснула долоню Альбрехта.

— Я цього ніколи не забуду!

— Забудь. Це був просто нещасний випадок. — сухо відповів Альбрехт. — Я провів кілька днів у в’язниці. Втомився. Я радий, що ти здорова. А тепер іди. — він звільнив свою руку. — І більше не з’являйся в моєму житті. — слова його були холодні, як лід.

Альбрехт знову ліг, голова паморочилась. Відвернувшись до стіни, заплющив очі. 

— Ти справді готовий зламати нашу дружбу? — прошепотіла Рада, її голос тремтів.

— Так. Я мав час усе обміркувати. У мене не складаються стосунки з жінками. І суддя мав рацію: «дружби між чоловіком і жінкою не існує». Не хочу ні подруги, ні нареченої. Залиш мене.

Рада хотіла щось сказати, але Альбрехт показав, що розмова для нього закінчена. Образа виявилась сильнішою за нього.

Вона мовчки підвелася й вийшла за двері.

* * *

Рада

Сьогодні вночі їй наснилося щось дивне.

Рада блукала нескінченним лабіринтом коридорів. Стелі губилися у темряві, зі стін сочилася вогкість, а повітрі пахло озоном. Вона йшла повільно, обережно — мов боялася, що необережний крок зруйнує хитку рівновагу між сном і чимось іншим. Вона не знала, куди веде цей шлях і що може чекати за наступним поворотом.

Коридори змінювалися безперервно, розгалужувались, мов коріння столітнього дуба. Її охоплював страх: а раптом вона вже втратила дорогу назад?

Вдруге десь зовсім близько залунав сміх. Він був тонкий, химерний, і пронизавши тіло Ради холодом. Сміх не віщував нічого доброго. Вона кинулася бігти. І тут почула... кроки. Хтось йшов за нею. Дедалі ближче. Здавалося, цей хтось був уже просто за плечем.

Її охопивши паралізуючий страх. Вона не могла озирнутися.

«Ні… Що це таке?» — спалахнуло в голові.

Руки не слухалися — не було змоги ні втекти, ні захиститись магією. Усвідомлення безпорадності лякало сильніше, ніж чиясь присутність за спиною.

— Подивись на мене. — пролунав голос. Знайомий. Майже її власний.

«Я не можу!» — панічно подумала вона.

— Подивись на мене.

«Ні… Не можу!»

— Можеш. Треба тільки захотіти.

Чиєсь холодне дихання торкалося її шиї.

— Подивись — і всі кайдани спадуть. Чи ти боїшся правди? — голос став твердим, непорушним.

«Боюсь...»

— Шкода.

У цю мить Рада прокинулася. Її нічна сорочка була мокра від поту, волосся злиплося. Голос ще лунав у вухах. Що він хотів сказати? Рада не знала. І не була впевнена, чи справді був сон.

«Який важкий був день…» — подумала вона, ковзаючи поглядом на бляклу світло за вікном. — Якась чортівня сниться»

Небо на сході вже світлішало, розливаючись ніжно-рожевим кольором.