Розділ 28. Рада

Голова боліла, наче по ній із всієї сили були молотком. Альбрехт розліпивши повіки побачив замість зали засідання свою кімнату. Він лежав на ліжку, вже не в тому одязі, що був на суді.

Піднявши трохи голову, хлопець побачив Мерліна, що сидів поруч.

- Що сталося? Чому я тут?

- Тебе виправдали! – усміхнувся Мерлін. - Після того, як ти знепритомнів почалася пожежа! Будинок Правосуддя згорів вщент! Мабуть, сильно розгнівали вони богів!

- Мерлін, а ти хоч сам у це віриш? Про того, хто був на суді!

- Головне, що в це повірили решта!

- Скільки я був непритомний? – раптом схаменувся Альбрехт.

- Декілька годин! Вже полудень!

– Так багато?! – очі Альбрехта розширились від жаху. - Що з Радою? Де вона?

Мерлін не відповів. У цей момент з іншого краю ліжка села Рада щасливо посміхаючись.

- Ти дуже нас налякав!

- Після того, як вона дізналася, що ти в замку, ніхто не зміг її утримати у ліжку!

Рада та Альбрехт обмінялися поглядами. Вони так багато хотіли сказати один одному, але раптом пролунав стукіт у двері. Мерлін підвівся, і сам пішов відкрити. На порозі стояв король Фредерік з дружиною Люцією.

Коли вони ввійшли, Альбрехт напружився. Рада йому допомогла сісти, а сама відійшла вбік.

- Ми прийшли вибачитися за цей жахливий інцидент! Сподіваюся, ви пробачте нас за безпідставні звинувачення! Ми втратили дочку та боялися зійти з розумі від горя! Сьогодні ми їдемо із замку! - король став навпроти ліжка.

Альбрехт вислухав його мовчки, лише іноді киваючи. Рада, що стояла осторонь, опустила очі. Їй було шкода цих двох. Бо вони вибачаються у людей, які дійсно занапастили їхню дочку. Для всіх це тепер нещасний випадок і Белла ніколи не хотіла захопити владу.

Вони у кімнаті були недовго. Мерлін вийшов слідом за ними. Після цього в кімнаті залишилися лише Рада з Альбрехтом. Дівчина знову сіла на край ліжка і стиснула долоню друга.

- Я цього ніколи не забуду!

- Забудь. Це нещасний випадок. – сухо відповів Альбрехт. - Мені довелося кілька днів провести у в'язниці! Я втомився! Я радий, що ти здорова! А тепер йди! – хлопець вивільнив свою руку. - Іди і не з'являйся в моєму житті ніколи!

Альбрехт знов ліг, бо у голові почало паморочитися. Відвернувши від неї голову, він заплющив очі. Рада здригнулася від його слів, - вони були холодні, як лід.

- Ти готовий зламати нашу дружбу? – голос дівчини тремтів.

- Так! Я мав час подумати! У мене якось не йдуть стосунки із жінками! Правду сказав суддя, «дружби між чоловіком та жінкою не буває»! Не треба мені ні подруги, ні нареченої! Залиш мене одного!

Рада хотіла заперечити йому, але Альбрехт дав знати, що не хоче з нею більше розмовляти. Образа виявилася сильнішою за нього самого.

Рада мовчки підвелася і вийшла за двері.

***

Сьогодні вночі їй наснився дивний сон. Рада блукала лабіринтом із численних коридорів. Від стін віяло вогкістю, а повітря було просякнуте тривогою. Дівчина йшла неквапливо, обмірковуючи кожен крок. Вона не знала, що може її тут чекати.

Коридор змінювався іншим коридором, постійно розгалужуючись. Вона боялася, що не зможе знайти дорогу назад.

Рада почула поряд із собою сміх і по тілу пройшли сироти. Він не віщував нічого доброго. Тоді вона побігла. Рада чула за спиною чиїсь кроки. Якоїсь миті вона зрозуміла, що цей хтось зараз знаходиться прямо за нею.

Тіло сковував страх. У неї не було сил, щоб озирнутися. Рада не знала, як виглядає той, хто її переслідує. Вона хотіла закричати, але жоден м'яз на обличчі не підкорявся їй. Вона була паралізована.

«Ні. Ну, що ж це?» - промайнуло в неї в голові.

Рада не могла поворухнути руками, щоб скористатися магією. Усвідомлення своєї слабкості ще більше лякало її, а присутність когось ззаду вселяло страх.

- Озирнися! – пролунав із нізвідки знайомий голос.

«Я не можу поворухнутися!» – запанікувала вона.

- Просто озирнися!

«Ні! В мене не виходить!"

- Вийде, тобі варто тільки спробувати!

Рада чула за спиною чиєсь холодне дихання і від цього її думки почали плутатися ще дужче.

- Озирнися. Чи ти боїшся подивитися на правду? – наполягав голос.

«Боюсь…»

- Ну що ж! Ти зробила свій вибір!

На цьому місці Рада прокинулася. Нічна сорочка була наскрізь мокра, волосся розкуйовджене. Голос ще якийсь час лунав у неї в голові. Що він хотів сказати? Рада не розуміла свого сну. Якщо він, звісно, щось означав.

«Який важкий був день. – подумала вона. – Сниться якась чортівня”.

За вікном займався світанок. Небо на горизонті вже забарвилося ніжно-рожевим кольором.

Спати дівчині вже не хотілося. Одягнувшись і причесавшись, вона вийшла з кімнати. У замкових коридорах було прохолодніше, ніж у кімнатах. Раді пощастило, що вона живе у замку Великого герцога. Тут опалювалося не тільки камінами, а й магією. В інших було набагато гірше.