Розділ 25. У залі суду

Зал суду був ущент заповнений. Присяжні вже зайняли свої місця — не вистачало лише судді.

Альбрехт сидів мовчки, розглядаючи просторе приміщення, щедро оздоблене темним деревом. Його око час від часу сіпалося, коли погляд зупинявся на місці, де лежала Клятва Правди. Він не міг відмовитись від свідчень, але й стримати себе було майже неможливо.

 Стиснувши кулак, він глибоко вдихнув. Обвів поглядом усіх присутніх і наткнувся на знайомі обличчя — король Фредерік із дружиною Люцією, поряд з ними — троє молодших дочок та син.

Його кинуло у тремтіння, коли він зустрів погляд короля — холодний, сповнений ненависті. Серце стислося від страху. Все мало бути просто: варто лише сказати правду, звинуватити Раду…
Але ні! Альбрехт не міг. Тепер він сам був частиною злочину. Він зробить усе, що завгодно — аби тільки не зачепили її.

— Встати! Суд іде! — пролунало, наче грім, із вуст секретаря.

Альбрехт обернувся й побачив суддю — чоловіка середніх років у мантії й перуці. Разом із ним до місць рушили й інші учасники процесу.

Хлопець стояв, поки не дозволили сісти, на тремтячих ногах — здавалося, він ось-ось упаде. Його жалобне вбрання лише підсилювало трагізм картини.

— Засідання суду у справі про загибель принцеси Белли Ріган оголошується відкритим! — промовив суддя. — Головую я, Орвал Давей. У залі присутні родичі покійної, представники потерпілої сторони — король Фредерік Ріган, королева Люція Ріган, їхні діти: принц Томас та принцеси Анна, Кітті й Фелісія. Кожен свідок має зачитати Клятву Правди перед свідченням.

Спершу слово надали королю та королеві. Їхні звинувачення були різкими й безкомпромісними. Вони відмовлялися вірити, що їхня донька могла зірватися з балкона… Або, що ще гірше — накласти на себе руки. Навіть у багатобожжі це вважалося великим гріхом.

— Викликати першого свідка! Коллі Ред, до трибуни!

До трибуни вийшов чоловік років тридцяти. Альбрехт одразу впізнав його — це був слуга Белли. Його тіло напружилося. Коллі без вагань зачитав Клятву.

— Розкажіть усе, що знаєте. — мовив суддя.

— Я давно помітив, що коїться щось недобре. — почав Ред. — Усе почалося з приїзду Ради Вольфрам. У неї часто виникали сварки з принцесою Беллою. За кілька днів до трагедії я став свідком однієї з них. Вольфрам погрожувала Її Високості.

— Рада Вольфрам у залі присутня? — спитав містер Давей.

— Ні, Ваша Честь. Вона не може бути присутня за станом здоров’я. — відповів секретар.

— Є хтось, хто може це підтвердити?

— Так, у залі присутній лікар, що її оглядав.

— Гаразд. Продовжимо допит пана Реда. Ви стверджуєте, що саме Рада Вольфрам убила принцесу?

Суддя примружився, нагадуючи щура.

— Клятва не дозволяє мені брехати. Я бачив їх разом у день зникнення! Вони прямували до вежі! — сказав Ред. — Там був і герцог Альбрехт. Я бачив, як вони шепотілися, а потім зникли з мого поля зору.

Альбрехт зблід. Це було неможливо — тоді там нікого не було. Його руки тремтіли.

— Протестую! — вигукнув захисник. — Пані Вольфрам не могла бачити принцесу в той день!

Після Реда викликали лікаря. Той також зачитав Клятву.

— Це було близько полудня. До мене прийшов герцог Альбрехт і попросив оглянути Раду Вольфрам. Вона була у тяжкому стані. Не знаю точної хвороби, але з такими симптомами вона не могла навіть вийти з кімнати, не те що дійти до вежі. Нині вона під моїм наглядом, стан стабільно тяжкий. Тож я наполегливо не рекомендую її присутність у залі.

Альбрехт трохи розслабився — лікар говорив саме те, що треба. Навряд чи усвідомлював це.

Далі викликали самого кронгерцога.

Він намагався не показувати страху, але щойно наблизився до трибуни, той наростав із новою силою. Перед тим, як почати, Альбрехт подумки помолився. Він боявся, щоб ніхто не помітив захований хрестик. Збиваючись, почав читати Клятву Алмесу, назвавши себе — Альбрехт Шліман, імена батьків та інші дані. Проте оскільки його справжнє ім’я й віра не збігалися, клятва була недійсною.

Він очікував, що щось станеться одразу після цього. Але… нічого не сталось. Поки що йому вірили.

— Кронгерцогу Альбрехте, скажіть, будь ласка, навіщо в день зникнення принцеси ви перебували в кімнаті Ради Вольфрам?

— На вечері вона скаржилася на запаморочення. Після цього пішла відпочивати. А зранку я вирішив навідатися, щоб дізнатися про її самопочуття. Вона — моя подруга.

— Хіба ви не могли послати когось? За два дні до весілля ви мали бути зі своєю нареченою. — підмітив Давей, кусаючи губу. — І ще: як реагувала принцеса Белла на те, що ви маєте коханку?

У залі здійнявся гул обурення.

— Ви помиляєтесь! — обурився Альбрехт. — Рада, як і я, служить у війську Мерліна. Ми разом билися під Рамуром, подорожували. Ми просто друзі — не більше!

— Всупереч тому, що ви принесли Клятву Правди, дозвольте мені засумніватися. — холодно кинув Давей. — Дружби між чоловіком і жінкою не існує.

Альбрехт стиснув зуби, ледь стримуючи гнів.