Розділ 24. Альбрехт

Про те, що Рада серйозно хвора, лікар повідомив, щойно закінчив огляд. Весь замок був піднятий на вуха, коли пройшла чутка, що хвороба може бути заразною. Але невдовзі лікар спростував її.

Незважаючи на довгі обстеження, він так і не зміг дізнатися, чим справді хвора дівчина. Але в такому стані вона навряд чи могла стояти на ногах.

Загалом, все сталося так, як припускав Альбрехт.

Ближче до вечора замок знову пожвавішав. Всі шукали зниклу принцесу. Вона, як у воду канула. Загалом вони далеко від істини не відійшли. Після нічних пошуків принцеса Белла знайшлася. Стражник, який робив обхід, помітив проломлений лід на річці саме там, де стояла аварійна вежа.

Як учора обвалився балкон, ніхто не чув, і жодних дивних звуків також. І тільки потім вони зрозуміли, що трапилося щось погане, і почали шукати там.

Незабаром тіло принцеси Белли витягли з крижаної води. З цього моменту і почався справжній жах. За Раду на якийсь час забули.

То був жахливий прецедент. Наречена померла за два дні до весілля.

Альбрехт намагався поводитися належно. Йому довелося одягнутися в чорне та сумувати разом з усіма. Так, він мучився, і більше, ніж інші. Адже це через нього Белла опинилася тут. Альбрехт хотів обдурити сам себе, але не вийшло. Його помилку виправила Рада, - вбивши суперницю.

Чи хотіла вона цього? Може бути. Альбрехт мучився всю ніч, перед тим, як знайшли тіло в річці. Йому теж тоді не дали спати. Як же було важко зображати сльози та скорботу на обличчі. Особливо коли він знав, що сталося насправді. Йому довелося дати Раді більшу дозу антидоту, щоб хвороба не прогресувала. Бо він не міг до неї навідуватись часто.

Хлопець тримав ситуацію під контролем. Він не міг дозволити Раді бути присутньою на суді. Інакше все розкриється, коли вона скаже Клятву Правди.

"Клятва Правди!" - очі Альбрехта округлилися від жаху.

Адже й він тепер замішаний у вбивстві. Що він робитиме, коли сам на суді скаже клятву? Як же брехатиме? Ця клятва була особливою і складалася з цілих вісімнадцяти рядків. Підсудний чи свідок присягався говорити правду згадуючи Алмеса – бога правосуддя. Обдурити після неї неможливо.

Альбрехт сидів на ліжку, поставивши підборіддя на коліна та дивився, як ллється місячне світло з вікна. Цей день для всіх був важким. Він утомився від нескінченних розпитувань. І на кожне запитання треба було відповідати: «Це нещасний випадок».

На останньому допиті Альбрехт навіть пустив сльозу. Він тоді сидів у м'якому обтягнутому оксамитом кріслі в камінному залі. Слідчий за столом записував його слова в якийсь зошит.

Коли хлопець розповідав, як йому важко на душі через цю подію, сльози з'явилися на очах. Тільки плакав він насправді не через Беллу, а через Раду. Він казав, що любив її і не може повірити, що їм не судилося бути разом. Альбрехт розповів, що вони мало знали один одного, але цього йому вистачило, щоб закохатися.

Він не лицемірив, коли говорив слово за словом. Але тільки він знав, що ці слова зовсім про іншу жінку. Тому вийшло так щиро. Після допиту Альбрехту дозволили повернутися до своєї кімнати. На якусь мить йому здалося, що повірили. Слідчий тримався майже пристрасно, тому зрозуміти було складно. Хлопець не міг навідатися до Ради, бо перед цим плакав про своє кохання до Белли.

І тепер, сидячи на ліжку, Альбрехт намагався не заплакати. Його кохана була хвора через нього. А чи мав вихід? Як же інакше врятувати її? Взяти провину на себе?

Альбрехт одразу відкинув цю ідею. Тоді б тінь лягла на Мерліна і все герцогство. Король Фредерік міг навіть розв'язати війну. А якщо все буде нещасним випадком, залишаться цілими всі. Головне не зробити з Белли самогубця.

Коли Альбрехт стер зі щоки сльози, у двері постукали. Хлопець з осторогою на них подивився, побоюючись нового візиту слідчого. Але було вже надто пізно для якихось розпитувань.

Вставши з ліжка, Альбрехт підійшов до дверей і повернув ключ.

Він пробіг поглядом по коридору, але не помітив нікого. І лише потім перевів погляд униз. Біля порога лежав пакунок. Хлопець нахилився, все ще з побоюванням дивлячись на всі боки, наче злочинець.

Не побачивши нікого в коридорі, Альбрехт підняв пакунок і знову повернувся до себе в кімнату. Поклавши на стіл, він розв'язав перетягнутий мотузками скруток і побачив плащ. Хлопець ахнув, коли збагнув, що це. З подібним він зустрічався, коли вони були у Рабхапурі. Плащ неведимка!

У Альбрехта підкосилися ноги, і він сів на стілець, ще стискаючи в руках плащ. Це була безцінна річ. Тільки хто й навіщо його сюди приніс? Чи немає тут якоїсь каверзи? Хлопець поклав плащ на стіл і взяв згорнутий удвічі невеликий клаптик паперу. На ньому спочатку були написані ті дивні руни, що й у листі, який передав Марлет. Коли він почав читати, виникло таке почуття, що хтось знає його думки наперед.

«Не шукай каверзи, там, де її немає. Тобі ніяк не впоратися з Клятвою Правди і навіть боги не зможуть тобі допомогти після її проголошення. На тебе завтра чекає смерть, якщо ти щось не зміниш.

Зроби так, щоби слова клятви Верховному богу Алмесу стали порожнім звуком. Зміни свої думки. Зміни себе.

Спали цей лист»

Альбрехт довго сидів на стільці, стискаючи в руці клаптик паперу. Його ніяк не лишали думки, що щось тут не так. На дерев’яних ногах він підійшов до палаючого каміна і кинув у неї послання.

«Зроби так, щоб слова Клятви стали порожнім звуком. Зміни свої думки. Зміни себе! - промайнуло у свідомості Альбрехта.

Хлопець дивився, як танцюють язики вогню по аркушу і зрештою зрозумів.

- Змінити віру! – одними губами прошепотів він і охнув.

* * *

Накинувши на себе плащ-невидимку, Альбрехт утік геть із замку. Забрати свого коня він не міг, бо той стояв у стайні. Зайвий шум міг йому завадити.

Прослизнувши через ворота, молодий герцог побіг дорогою із замку. Він намагався сильніше закутатись у плащ, щоб його не було видно. Альбрехта не залишала думку, що він чинить безглуздо. Тим паче, будинок Отця Василя знаходився далеко. І пішки до нього часу піде дуже багато, а йому треба ще повернутися до ранку.