Розділ 22. Рада

День йшов за днем, поступово погода почала змінюватися. Це означало, що Тріщину було закрито. Всі подробиці вони очікували дізнатися коли Мерлін повернеться до Заргансу. А поки справи в столиці йшли не дуже добре.

  На календарі було тридцять перше грудня – останній день цього року. Оскільки у Фероманську не прийнято його відзначати, про святковий настрій навіть не йшлося.

З того моменту, як Мерлін відплив на острів і залишив їх, минуло майже два тижні. Рада виходила з себе, коли бачила принцесу Беллу. Особливо якщо поруч із нею знаходився Альбрехт.

Дівчина не могла знайти спокій навіть уночі, знаючи, що кімната, в якій оселилася принцеса, знаходиться на тому ж поверсі, що й Альбрехта.

Між дівчинами дружби одразу не склалося. Про неї навіть не йшлося. Вони просто тихо ненавиділи одне одного. Альбрехт намагався не звертати на це уваги. Або взагалі уникати подругу. Коли вона приходила до їдальні, його там уже не було, достукатися до його покоїв було майже неможливо.

 Скільки вистачало терпіння, Альбрехт намагався приділяти більше уваги нареченій. Щоб відчути хоч щось. Але принцеса була створена лише для краси. Якщо у її голові щось було, вона цього не показувала.

Альбрехту не вистачало вогню, який запалював один веселий погляд Ради. Вона могла нічого не казати, щоб довести його до сказу, або підняти настрій на весь день. Вона могла змусити його забути про біль та повірити у себе.

Навіть Ада, зі своєю звичайною красою була набагато миліша за Беллу. У її обіймах він міг знайти спокій. Вона була б хорошою матір’ю та господинею їх будинку. І хоча кохання не встигло прорости у його серці, між ними була взаємна повага та симпатія. (у новій редакції «Леді Вольфрам», яка готується, Альбрехт встигне одружитися на Аді. Про це він пізніше не розкаже нікому)  

Коли терпіння слухати пусту балаканину Белли про бали та прийоми зникало, він тікав у місто до будинку свого друга-священика.

Беллу ніскільки не хвилювала прохолодність майбутнього чоловіка. Але його подруга становила загрозу. На відміну від Ради, яка була як відкрита книга, у голові Белли думки зріли мовчки.

* * *

Альбрехт був відсутній до настання темряви. Рада намагалася відкинути хвилювання, бо він скоріше всього був у свого знайомого священика. Рада рідко помічала, що він комусь молився. Про що вони могла розмовляти з Отцем Василем?

Наближалась дванадцята ночі…

Дівчина ще ніколи не відзначала Новий рік так жахливо. Зачинившись у своїй кімнаті, вона накинула на плечі вовняну шаль та пішла на балкон. Було вже темно. У повітрі витав приємний аромат троянд, хоча замковий парк вже засипало снігом.

Піднявши очі, Рада побачила сотні, тисячі зірок. І від ціє краси боляче кольнуло під серце.

«Я хочу тебе назад… Я хочу знов почути твій голос…»

Наблизившись до балюстради, вона помітила на підлозі скруток. Спочатку вона подумала, що його занесло вітром.

Створивши над долонею кульку світла, дівчина змогла розглянути знахідку. У м'яку оксамитову тканину була загорнута невелика коробочка, а поряд з нею лежав букет червоних троянд. Це їхній аромат вона почула, вийшовши на балкон.

Серце тьохнуло він вигляду цих червоних пелюсток з золотистими прожилками. Цей сорт троянд називався «красуня». Альбрехт сам виходив слабкий кущик, який вже збиралися викопати. Тепер у Зимовому саду росло цілих п’ять великих кущів. Використовував він магію, чи квіти ожили лише від його дотику? Рада цього не знала.

На якийсь час вона забула за все ще закриту коробочку.

Піднявшись на ноги, вона поклала квіти на балюстраду, а сама відчинила кришку. Дівчина ахнула, побачивши маленькі сережки з бірюзи у формі крапельок і намисто з камінчиками такої ж форми.

Розгублено Рада дивилася то на подарунок, то у щілину між балясин. Вона здогадувалася хто міг принести це залишити тут. Але після того, що сталося, повірити у це було важко.

Придивившись, дівчина помітила, що під прикрасами лежить згорнутий аркуш паперу. Коли вона розгорнула записку, її очі сповнилися щасливими сльозами. Там  було написано: «з новим роком».

Піднявшись на ноги, притиснула букет до грудей, та приклавши пальці до губ послала повітряний поцілунок у темне вікно навпроти.

- Дякую. – беззвучно прошепотіли губи.

Увесь цей час Рада думала, що Альбрехт вже спить. Забравши подарунки, вона пішла у кімнату.

Насправді він весь цей час стояв на своєму балконі, оповитому темрявою, та спостерігав за нею. Надіславши у відповідь повітряний поцілунок, хлопець зник за дверима, так і залишившись непоміченим.

* * *

Ранок почався для всіх по-різному. Рада заснула лише після другої години ночі. Альбрехт не міг заплющити очей до самого ранку. Одна лише Белла почувала себе чудово. Вона виспалася.

Поки випала нагода, Рада вирішила відвідати друга. Вона сподівалася хоча б зараз застати його в кімнаті.

Дівчина постукала в двері і раптом відразу почула кроки, що наближалися.

- Рада? Чому ти не спиш? - запитав Альбрехт, прочинивши двері.

- Я хотіла тебе побачити та подякувати за подарунок!

- Ти про що? - Альбрехт притулився плечем до одвірка, здивовано глипнувши.

- Це ж ти залишив на моєму балконі квіти та прикраси!

– З чого ти це вирішила? – голос хлопця був настільки переконливий, що Рада відчула себе дурепою.

- Адже тільки ти знаєш, що я люблю бірюзу! І тільки ти маєш ключ від моєї кімнати!

– Є! Але я вже давно не користувався ним! Навіть не знаю у якому ящику він лежить! – сказав Альбрехт, ковзнувши поглядом по її рум’яній щоці, до очей, у яких чітко відобразився страх.

- Я нічого не розумію! Я була впевнена, що подарунок від тебе!

– Чому ти це вирішила? – невідомо чого, але йому хотілося, щоб вона згадала усе, що міг означати цей подарунок для нього.