Розділ 20. Морл

Морл лежав на ліжку, підклавши руки під голову. У кімнаті панувала темрява, лише дві маленькі свічки освітлювали місце біля нього.

Була глибока ніч, але молодий король не міг заснути. Він погано спав із того моменту, як Арел зникла. Не було такого дня, коли він не думав про неї.

Маскарадна маска - єдине, що залишилося від чудового вечора. Він ховав її під матрасом, щоб ніхто не помітив. Йому не хотілося, щоб хтось дізнався про його слабкість.

Сівши на ліжку, Морл запустив руки у волосся. Щось клацнуло і в його руках опинився тоненький шкіряний ремінець. Поклавши його поруч із собою, хлопець полегшено зітхнув. Те, що він відчув було не схоже на жодні інші. Наче позбутися від кайданів.

Тепер про його таємницю, крім батьків, знала ще й Арел. Морл усміхнувся, знову згадавши дівчину. Вона майже ніколи не полишала його думок. У нього від щастя запаморочилося в голові. Як же чудово було закохатися. Якби ж він зустрів її раніше...

  Відкинувши ковдру, Морл підвівся з ліжка. На столі в чарівних піхвах лежав його меч. Король майже ніколи з ним не розлучався.

Підійшовши Морл витяг меч на половину з піхов, помилувавшись, як світло від свічок грає на ньому.

«Де ж ти, моя королево?»

Рішення прийшло саме собою.

* * *

- Як він посмів?! – жінка зі сивим сплутаним волоссям перекинула порцелянову вазу, що стояла на столику. – Як він посмів порушити обіцянку? – крила за її спиною безжиттєво висіли, більше не в змозі підняти свою господиню ні на фут.

На стіні висіло велике кругле дзеркало, де вона побачила чітку картину: до острова Лукулус причалило півсотні кораблів під прапором Роена. Тут були й кораблі герцогства Фероманського. Назрівав бій.

Крилата жінка бачила через чарівне дзеркало все, що відбувалося у реальному часі. Вона не могла передбачити майбутнє, але точно знала, що добром це не скінчиться.

– Марлет! Де моя колісниця? Що ти там копаєшся? - закричала вона так голосно, що зі стелі посипалася штукатурка.

У кімнату забіг світловолосий хлопчик із синіми переляканими очима і низько вклонився їй.

- Вона чекає на вас біля сходів, пані!

– Нічого самі зробити не можуть! - підібравши край сукні розсерджена жінка стала спускатися сходами.

- Ви збираєтесь летіти на Лукулус? - поцікавився хлопчисько, що ледве встигає за нею. - Але якщо ви тоді не змогли нічого зробити, чи вийде зараз?

Крилата жінка раптом зупинилася і розвернулася до нього, що він мало не налетів на неї.

- Я зробила все, що було у моїх силах!

- Вибачте, пані! Звичайно ж ви змусите його закрити Тріщину! Тоді ви заберете свій посох, а він помре, як і передбачалося!

Жінка посміхнулася, а потім раптом зблідла.

– Що? Як же я про це забула! — ойкнула вона і кинулася вниз сходами.

Майже внизу, вона знову зупинилася, почекавши поки хлопчик її наздожене.

- Скажи Ліану нехай їде у Зарганс! Нехай стежить за хлопцем та дівчиною! Вони мені потрібні живі та здорові! Боюся якщо з ними щось станеться, Морлу доведеться змиритися з тим, що він цілував оце страховисько… - останнє речення жінка промовила тихо, щоб її не почули.

- Як вам буде завгодно! - вклонився Марлет і втік.

«Батьки, чи коханий? – Арел задумливо підвела очі туди стояв її палац. Звідти відкривався чудовий краєвид на Сверид. Нікому зі смертних там не вдалося побувати ні живими, ні мертвими. – Коли ти зробив мене такою, таточку,  не приходило у голову, що мене це може вбити?  Це було дуже розумно запхати у дитину частку свого найлютішого ворога. А потім зникнути на чотири тисячі років».

До того моменту, як її сила повстала проти неї, Арел не замислювалася над тим, що у ній живе частка первородного хаосу. Та й до того вона її ніколи не відчувала. Декілька століть тому частка Каноар у ній прокинулася та стала з’їдати її із середини. Тепер єдине, що могло її врятувати це нове життя. Але для цього треба було знайти батьків, які чотири кляті тисячі років не давали про себе знати.

Арел більш за все їх ненавиділа у своїй слабкості. Але й разом з цим любила.

* * *

На календарі було тридцяте грудня. Поки скрізь вирувала негода, біля Тріщини, як і в центрі урагану, стояв штиль.

Але спокоєм це важко було назвати. Навколо шум, гам, лайка солдатів. Та й ще ця спека.

По різні боки острова Лукулус, розташувалися два табори: короля Морла, та Великого герцога Мерліна.

Поки що війська просто спостерігали один за одним, не наважуючись першими вступити в бій. Армія Морла зараз перевищувала армію Мерліна у чисельності, але не у майстерності.

Молодий король, ще не до кінця визначився у своїх діях. У нього в руках була могутня реліквія всіх часів – посох Каноара. Але він поки не впускав його в дію.

Його шпигуни, що прочісують усе навколо, доповіли про чисельність воїнів у таборі Мерліна. І сказали, що на острові немає ні брата Великого герцога, ні мандрівниці у часі.