Розділ 20. Острів Лукулус

Морл лежав на ліжку, підклавши руки під голову. У кімнаті панувала темрява, лише дві маленькі свічки тремтливо освітлювали простір навколо нього.

Була глибока ніч, але молодий король не міг заснути. Лежав та думав про свою Арел. 

Маскарадна маска — єдине, що залишилося на згадку про той чарівний вечір. Він ховав її під матрацом, щоб ніхто не здогадався про його слабкість.

Сівши на ліжку, Морл запустив пальці у волосся. Щось клацнуло — і в його руці опинився тонкий шкіряний ремінець. Він поклав його поруч і полегшено зітхнув. Наче з нього зняли кайдани.

Тепер про його таємницю, окрім батьків, знала ще й Арел. Морл усміхнувся, згадавши обличчя дівчини. Вона майже не полишала його думок. Від щастя паморочилося в голові. Як же це прекрасно — кохати. Якби ж він зустрів її раніше...

Відкинувши ковдру, Морл підвівся. На столі в чарівних піхвах лежав його меч. Король майже ніколи з ним не розлучався.

Підійшовши, він наполовину витягнув меч із піхов і замилувався, як відблиски свічок грали на лезі.

— Де ж ти, моя королево? — прошепотів хлопець.

Рішення визріло саме собою.

* * *

— Як він посмів?! — жінка з сивим, сплутаним волоссям перекинула порцелянову вазу, що стояла на столику. — Як він посмів порушити обіцянку?! — крила за її спиною безсило звисали, вже не здатні підняти її навіть на фут.

На стіні висіло велике кругле дзеркало. В ньому вона чітко бачила: до острова Лукулус причалило півсотні кораблів під прапором Роена та герцогства. Насувався бій.

Крилата жінка могла бачити у дзеркалі все, що відбувалося в реальному часі. Вона не могла бачити майбутнє, але чітко відчувала: добром це не закінчиться.

— Марлет! Де моя колісниця?! Що ти там копаєшся?! — закричала вона так голосно, що зі стелі осипалася штукатурка.

До кімнати забіг хлопчик із переляканими синіми очима та низько вклонився.

— Вона чекає на вас біля сходів, пані!

— Нічого самі зробити не можуть! — пробурмотіла жінка, підхопила край сукні й поспішила донизу.

— Ви справді збираєтесь летіти на Лукулус? — обережно запитав хлопчик, ледве встигаючи за нею. — Але якщо ви тоді нічого не змогли, чи вийде цього разу?

Вона різко зупинилася й обернулася до нього — так швидко, що він мало не врізався в неї.

— Я зробила все, що могла! — прошипіла вона.

— Вибачте, пані! Ви, звісно, змусите його закрити Тріщину! Заберете посох, і він помре, як було передбачено!

Вона посміхнулася, але враз її обличчя зблідло.

— Що? Як же я могла забути! — видихнула і кинулася вниз сходами.

Майже біля підніжжя вона знову зупинилася і дочекалася хлопця.

— Скажи Ліану, нехай вирушає до Заргансу. Нехай стежить за хлопцем і дівчиною. Вони мені потрібні живими. Якщо з ними щось станеться… Морлу доведеться змиритися з тим, що він цілував оте страховисько, — останні слова вона прошепотіла, щоб ніхто не почув.

— Як накажете! — вклонився Марлет і миттю зник.

* * *

«Батьки чи коханий?..» — Арел задумливо дивилася на палац, що височів на горі. Звідти відкривався дивовижний краєвид на Сверид. Жодна смертна душа не ступала туди — ні живою, ні мертвою.

«Коли ти робив мене такою, батько... Тобі не спадало на думку, що це може мене вбити? Дуже розумно — запечатати в дитині частку свого найлютішого ворога. А потім зникнути на чотири тисячі років...»

До моменту, коли сила повстала проти неї, Арел не замислювалася, що в ній живе частка первородного хаосу. Вона й не відчувала її. Але кілька століть тому частка Каноара прокинулася — і почала пожирати її зсередини.

Тепер єдиним шансом на порятунок було нове життя. Але для цього потрібно було знайти батьків, які чотири кляті тисячі років мовчали.

У своїй слабкості Арел ненавиділа їх понад усе. І водночас — любила.

* * *

На календарі було тридцяте грудня. У той час як всюди лютувала негода, біля Тріщини, наче в центрі урагану, панував штиль.

Та спокоєм це важко було назвати: гамір, крики, лайка солдатів. І неймовірна спека.

По обидва боки острова Лукулус розташувалися табори: один — короля Морла, інший — Великого герцога Мерліна.

Війська поки лише стежили одне за одним, не наважуючись розпочати бій. Армія Морла чисельно переважала, але поступалася вишколом.

Сам Морл досі не ухвалив остаточного рішення. В його руках була наймогутніша реліквія всіх часів — посох Каноара. Та він ще не був певен, як саме скористається ним.

Шпигуни доповіли, що на острові немає ані брата герцога, ані мандрівниці в часі. Це Морла влаштовувало: їхня відсутність означала, що Мерлін переймається їхньою безпекою. Насправді ж Альбрехт залишився на материку через підготовку до весілля. А Рада не пішла в похід, не бажаючи лишати його наодинці з нареченою.

Сидячи на троні в наметі, Морл поклав руку на гарду меча. Це була не просто зброя — вона мала власний розум. Інакше як пояснити те, що декілька років тому меч сам з’явився в його руці, вийшовши зі стіни, куди його замурував Мерлін перед втечею з Голдену?

Молодий король тупо дивився на карту острова, розкладену на підлозі. Але думками був далеко.

Він знову й знову повертався до того дня, коли зустрів Арел. Яка ж вона була гарна... Її волосся, очі... Морл марив зустріччю. Але дні йшли, пошуки не давали результатів. Він не спав, думав про її слова, що врізались у пам’ять.

«Не воюй із Мерліном за Тріщину! Використай посох, об’єднайте сили та закрийте її! Це — єдиний шанс зберегти рівновагу! Посох обрав тебе, тепер доля світу у твоїх руках!» — сказала вона.

«Звідки ти знала про посох, Арел? Я ж його нікому не показував, окрім сестер! — замислився Морл. — І як це — він обрав мене? Хіба він живий? Це ж просто дерев’яна палиця...»