Розділ 17

Через чотири дні загін Радислава повернувся у Зарганс.

Щойно вони прибули, капітан попросив аудієнції Великого герцога. Їхня розмова видалася довгою та важкою.

- І ще! - уже під кінець розмови капітан наважився висловити свою думку. – З приводу вашого брата. Він, звісно, перспективний молодий чоловік, але не у військовій справі! У нього справжній талант до музики. Ви колись чули, як він співає?

- Не чув! Нажаль. - Мерлін згадав, що Рада про щось подібне казала. – Чого ви вважаєте, що військова справа не для нього?

- Хоч він добре володіє мечем, але працювати у команді не вміє. Ті воїни, що на нас напали не знали, як він виглядає. Його врятувало диво! Якщо він і надалі буде таким чесним, то довго не протягне.

- Я порозмовляю з ним! - насупився Мерлін.

Після того, як капітан Радислав вийшов, він наказав з'явитися Альбрехту, який увесь цей час перебував разом з іншими воїнами із загону.

Хлопець прийшов до нього у покої через десять хвилин. Одяг його був у пилу, бо він ще не встиг переодягнутися й умитися. Альбрехт не став нічого казати, давши Мерліну можливість висловитися. Йому залишалося тільки слухати, іноді піднімаючи на нього очі.

- Ти хоч розумієш, на яку небезпеку себе наразив? А якби тебе вбили?! Ти крон-герцог, твоє життя важливіше за життя інших! Капітан Радислав це розуміє, а ти ні! Навіть якщо прийшли по тебе, ти не повинен був цього робити!

- Вони б усе одно мене знайшли! - Альбрехт ображено підібгав губи.

- Скажи, як ти пов'язаний із золотим грифоном, про якого вже ходять легенди? - примружився Мерлін.

-  Бо я Золотий грифон! Ну, ще й Рада… Це ми зламали катапульти й підірвали стіни Рамура!

- І як це ви стали ним?

- Так само, як і акварітісом! Ми вимовили заклинання!

- Мені капітан розповів, що ти вмієш співати! Може сьогодні після вечері виконаєш, щось? Я хочу послухати!

Альбрехт зам'явся. У нього не було бажання відкривати рота.

- Капітан Радислав перебільшив! Рада вміє співати, а я не дуже! Як усі!

- До речі, з приводу Ради! Після ночі проведеної під дощем, вона серйозно захворіла. А після того, як посланець повідомив, що вас взяли у полон, вона втратила свідомість! І ось уже стільки днів не приходить до тями! Я нічим не можу допомогти твоїй подрузі!

- Я зрозумів. - пробубнів Альбрехт.

- Перед тим, як втратити свідомість Рада приходила до мене! Вона мене ще вранці вмовляла повернути ваш загін у столицю! Її поклали у твоїй кімнаті, бо вона була найближча!

- Що жодних шансів її врятувати? - Альбрехт хотів вимовити це неемоційно, але тривога, що спалахнула в очах, видала його.

- Ліки їй не допомагають! Сподіваємося на диво!

- Диво! - хмикнув Альбрехт. - Але, якщо вона хвора, навіщо при ній потрібно було казати, що я потрапив у полон?

- Так у тому й річ! Коли прийшов посланник, вона вийшла! Рада нічого не чула!

- Як? - очі Альбрехта округлилися.  - Звідки вона тоді... Мерліне, вибач, мені потрібно до неї!

Мерлін не став його затримувати, відпустивши. Кімната, в якій жив Альбрехт, була не далеко звідси.

"Невже вона почула мій заклик про допомогу й одразу відгукнулася? - для Альбрехта це стало несподіванкою, хоч заклинання і подіяло. - Чи знала вона, що це відбере в неї всі сили? - Альбрехт, прискоривши крок, відчинив двері своєї кімнати. - Навіщо ти це зробила?"

Вона лежала на його ліжку, вкрита ковдрою під підборіддя. Сівши на край ліжка, Альбрехт доторкнувся долонею до блідої щоки. Шкіра була холодною, наче лід.

- Може ти була права. Це була скоріш хвороба, ніж справжнє кохання. Хоча мені все ще не легше… - зітхнувши, хлопець нахилившись торкнувшись вустами чола. – Може це дурість. Мені сказали, що я знаю, як тобі допомогти. Тобі завжди хотілося знов почути мій голос. – кінчики його губ розтягнулися у легкій усмішці. – Ти казала, що без нього тобі сумно жити. Якщо це так… Прокидайся.

Знайшовши її долоню, хлопець стиснув її у своїй. По щоці скотилася сльоза. Заплющивши очі, Альбрехт тихо заспівав.

Там де вітром хитаються верби.

Там де море у світлі заходу

Посміхнися мені знову, кохана

Моєю мрією стала крилатою.

Хлопець просидів кілька хвилин просто дивлячись на неї. Поки що жодних змін не відбулося. Але він ні на секунду не засумнівався у своїх силах. Не дав тіні сумніву завадити стародавній магії.

Раптом він помітив, як здригнулися її вії. Дихання вирівнялося, та й обличчя трохи порожевіло. Вставши з ліжка, Альбрехт відійшов до вікна.

Почувши його кроки, Рада обережно розплющила очі, і з її губ вирвався тихий подих. Вона згадала, як вимовила другу частину заклинання, а потім раптом стало так важко. Ніби підвісили важкий вантаж!

Кинувши погляд убік, вона побачила Альбрехта і усмішка з’явилась на її губах. Рада знову заплющила очі. Він був тут, живий, і тепер вона була спокійна. Їй не хотілося залишати цю кімнату.

Відійшовши до вікна, Альбрехт озирнувся і побачив, що Рада прийшла до тями. Витерши тильною стороною долоні сльози, хлопець стиснув губи, щоб стримати сльози.

"Прощавай, Радо. Я не хочу змушувати тебе кохати мене..."

Альбрехт не міг більше перебувати з нею в одній кімнаті.

Коли  за ним закрилися двері, Рада знову розплющила очі. На жаль, їхній дружбі прийшов кінець. Дівчина дивилася перед собою, занурена в тяжкі думки. Справа була вже не у проклятті. В її серці не було любові. Він був її найкращим другом, старшим братом. Не більше.