Розділ 15. Суджений богині

Морл

Попри святкову атмосферу, що панувала у голденському замку, молодий король не знаходив собі місця. Розваги давно втратили привабливість. З дзеркала на нього дивився хворобливо блідий юнак зі згаслим поглядом, у якому вже давно не жевріло життя. Важка золота корона зсунулася набік.

Від дня коронації сон став розкішшю — кожна ніч оберталася в кошмар. Йому здавалося, що в темряві хтось стоїть біля ліжка, мовчазно спостерігаючи, не змигнувши жодного разу. Інколи йому снилася жінка з мертвенно-синіми очима. З-поміж скуйовдженого волосся виднілися загострені вуха — нечіткі, мов вирізані з туману.

— Велика Праматір… Якщо ти мене колись чула… — зітхнув хлопець, відкидаючи чорні пасма за вухо. — Ти ненавидиш мене, правда? І маєш на це право… Але ж це ти покинула свій народ. Тих, кого клялася боронити.

Він повів пальцем по гоструватому краю вуха — єдиному доказу, що належить до її роду, — і зітхнув ще глибше.

— Колись ти була милосердною… Може, прийдеш нарешті й покладеш край моїм стражданням?

Морл ненавидів її сильніше, ніж когось будь-коли. Йому було відомо про неї небагато — лише уривки які розповідала мати. Але й цього вистачало, щоб серце стискалося від відрази. Вона покинула свій народ на смерть.

Останній справжній бал у замку влаштовували десять років тому. Рука Морла вже потягнулася до стрічки, щоб зв’язати волосся, але завмерла в повітрі. Чого він раптом захотів змінити зачіску? 

Зиркнувши у дзеркало, він насупив брови, а потім нервово взяв тонкий магічний ремінець, та швидко застібнув його на потилиці, під волоссям. 

Усе. Гарна ілюзія. Але на жаль не на дотик. 

Морл ненавидів цей день. Свято було не його забаганкою, а обов’язком. Маскою, яку належало вдягти.

Натягнувши на вуста усмішку — натреновану, майже досконалу, — Морл ще раз поглянув на своє відображення. Навряд чи хтось помітить, що його щось гнітить. Усім буде байдуже. Та й на ньому буде справжня маскарадна маска.

Хлопець дивився на себе, поки у дзеркалі розпач не змінився спокоєм. 

Зітхнувши востаннє, молодий король рушив до бальної зали. І так уже запізнився. Бал-маскарад мав ось-ось розпочатися.

* * *

Танцювати Морл не збирався. Та й не вмів. Зайнявши своє місце на троні, молодий король чемно вітав гостей, які одне за одним підходили до нього з поклоном і добірними словами:

— Ваша Величносте, неймовірний бал!
— А де ж найпрекрасніша принцеса Леліла?
— Ми вам щиро вдячні! Запрошення від вас — велика честь!

Подібних фраз Морл цього вечора наслухався вдосталь. Принцесину відсутність помітили всі. Але хтось же мав бути на фронті. Леліла вела військо на південь, углиб імперії Каталі. Морл сподівався зібрати з цього балу щедрі пожертви.

Джуліана, на відміну від нього, кружляла в танці десь у глибині зали. 

Златан остаточно зник за обрієм, і яскраво-помаранчеве небо поступилося глибокій темряві. Тисячі зірок спалахнули на чорному оксамиті неба, як дорогоцінні каміння.

Ніхто не почув, як до замку під'їхала вершниця на білосніжній кобилиці. Вміло зістрибнувши на землю, вона, зняла з себе плащ, і він зник, ніби розчинився у повітрі. На ній була довга синя сукня з відкритими плечима. На спідниці золотою ниткою були вишите золоте сонце. 

Ступивши на першу сходинку головних сходів дівчина обернулася, ніби шукала підтримки, а потім дістала зі складок сукні маску.

* * *

Великі двері відчинилися саме тоді, коли один танець змінював інший.

Морл сидів відвернувшись до входу, не чекаючи більше гостей. Але раптом щось змусило його насторожитися — чийсь пильний погляд уп’явся в нього з-за спин гостей. Повернувши голову, він побачив дівчину в синій сукні, її волосся спускалося хвилями по спині, а на чолі мерехтіла невеличка золота корона. Вона розгублено стояла, ніби так само як і він вимушена була прийти, і тепер не знає, що робити.

Невідома сила потягнула Морла до неї. Цікавість спалахнула несподівано — він забув навіть що не вміє танцювати. Гості розступилися, пропускаючи короля. А вона стояла все на тому самому місці, серед зали, мов чекала лише його.

Обличчя її ховалося за маскою, але Морла зачепила одна деталь — кольори. Синє тло й золоте сонце… кольори Роену. Це було нечуване поєднання. Бо синій вважався кольором королівської родини.

— Вітаю. — тихо мовив Морл, злегка схиляючи голову. — Чи можу я запросити вас на танець?

Незнайомка присіла у реверансі та усміхнулась. Її усмішка була легкою, мов дотик вітерця.

— Хто ви? Я не бачив вас раніше. — поцікавився король, коли вони закружляли в повільному, плавному танці.

— Арел. — м’яко відповіла вона.

— Ви здалеку?

— Дуже здалеку. — ухильно кинула вона, граційно проходячи під його рукою.

Морл більше не став засипати її запитаннями. Востаннє він танцював у дитинстві, тому боявся, що ось-ось наступить їй на ногу. Але вона танцювала так легко, що йому здавалося — вони пливуть, не торкаючись підлоги.