Розділ 12

Альбрехт не чув цієї розмови. Та й для нього це було не настільки важливо. Він знав, що його не сприймають серйозно, хоча й намагаються це не показувати. Йому хотілося скоріше лягти спати, щоб о другій годині ночі заступити на пост.

Час тягнувся дуже довго. Альбрехт крутився у своєму ліжку, не зумівши заснути. Раніше, у Рамплурі, він у таких випадках виходив на вулицю, щоб посидіти на ганку. Готував смачний чай по сімейному рецепту, та п’ючи його дивився на зірки.

Альбрехт знав багато рецептів. Але останнім часом не було потреби у них.

Загорнувшись у ковдру, хлопець сильніше замружився, сподіваючись, що хоч так сон прийде. Але навіть це було проти нього. Пролежавши в ліжку годину, Альбрехт вирішив вдягнутися і пройтися.

 Зв'язавши волосся, хлопець визирнув із намету. Більшість вже спали. Лише кілька залишилися біля багаття.

Альбрехт підійшов до них, щоб погрітися.

- Не спиться? – глянув подивився на нього темноволосий чоловік, гріючи руки.

- Так. - зітхнув Альбрехт.

- У вас гарний голос! Що ви тут насправді робите? Ця ж країна вам чужа.

- Напевно, за тим, чому й інші! - відповів Альбрехт, відкинувши голову. – Це країна мого брата. Я не можу стояти осторонь.

- Вибачте за моє запитання! Але чи не краще сидіти в теплому затишному замку, де на сніданок, обід і на вечерю подають смачну їжу? Веселитися і не думати ні про що!

- Мені це не цікаво! - відвів погляд Альбрехт.

- Вибачте, за мою нетактовність! - знову заговорив чоловік. – Ви не схожі на спадкоємця трону.

Губи Альбрехта розпливлися в усмішці. Це ніяк не могло його образити.

- Я не претендую на трон. Це було зроблено тому, що так треба за законом. Сподіваюся з моїм братом буде усе добре. Я ще не звик до цього статусу. Але я всьому швидко вчусь. – ще раз усміхнувшись, хлопець показав що на цьому тема закрита.

Більше запитань не було. Через деякий час біля багаття залишився сидіти він один.

Хлопець ні на мить не забував синьооку дівчину, що залишилася там у Заргансі. Ще п'ять днів тому він був щасливою людиною. Хоча й жив у своєму вигаданому світі. Зате він міг мріяти, що вона полюбить його. І може, колись, вийде за нього заміж.

Кохання  настільки затулило йому розум, що він навіть не злякався родового прокляття. Дивлячись на зірки, хлопець намагався пригадати її обличчя. Пам’ять почала стирати найменші деталі. Вона була красунею, але вже не такою, як раніше. Згадувалося усе неприємне, що сталося між ними пів року тому.  

"Моя люба. Ти до мене й тоді була жорстока. Але тоді це було геть інше… Чому я нічого більше не боюся? Чому мені байдуже? Довге життя без тебе… чи коротке, але з тобою. – Альбрехт нарешті почав розуміти, що згодою вона б і собі підписала вирок. Але ж… - Хто тепер жорстокий? Напевно я…»

Після того дня йому більше не хотілося сміятися, хоча він намагався пересилити себе. Він скрізь буде чужим.

«Більше за все я хочу повернутися до тебе та забути все. Давай знов лежати у якійсь печері. Ти будеш закочувати очі, а я підібгавши губи буду свердлити тебе поглядом. Мені з тобою було так легко… Ти була інша. Ти поводилася зі мною не так, як дівчата цього часу».

Альбрехт довгий час не міг прийняти до кінця, що йому подобалося те, що було між ними. Подобалося ким він ставав поруч із нею. Вона не тільки повернула йому бажання займатися музикою, ай розбудила те, що ховалося десь у середині. Щось бунтівне.

У той злощасний вечір він був настільки зламаний, що забув про все на світі. Тепер його мучили думки. Альбрехту хотілося дізнатися, що з нею, але щоб про не викликало запитань.

«Чого ти туди побігла? Дурна. Під холодну зливу.

- Я піду… я розтану у пітьмі… - тихо заспівав Альбрехт. – Лиш для того, щоб сяяти зіркою для тебе в ночі.

Але ти не прийдеш.

Бо для тебе мене не стало.

Як же змиритись, коли тебе так мало.

Хлопець раніше мало замислювався, що він живе не своїм життям. Можливо його дім не тут. Може навіть не у цьому часі.

За-бе-ри… ме-не. Навіть можеш без кохання.

Забери мене. Ти була моєю останньою.

Моє тіло вже не слухає прохань.

Забери мене, тоді знов чужою стань…

- Все тут давно чуже для мене. Мені більше радості не треба…. – прошепотів він, впустивши голову на груди.

* * *

Ніч чорним покривалом опустилася на втомлених за день подорожніх. Було незвично тихо. Загін Радислава рухався досить швидко і скоро мав підійти до кордону. Їм залишалося подолати не так багато.

Попереду на них чекала ущелина. Тому вони вирішили не йти вночі, а почекати ранку.

У Альбрехта боліли руки й ноги після вечірнього тренування. Хлопець поступався у володінні мечем іншим воїнам із загону. І хоча він брав участь у битві біля Рамура, досвіду в нього було замало. Тож синці за цей вечір він заробив.

Втомлений і змучений, Альбрехт зайшов у свій намет з єдиною думкою: скоріше заснути. Сполоснувши обличчя і руки, хлопець присів на ліжко.

Якісь три місяці тому ця тижнева поїздка здалася йому дрібницею. Перед сном Альбрехт вирішив трохи помолитися своїм богам. Він опустився на коліна і, заплющивши очі, зашепотів слова молитви.

Наметом пройшов легкий вітерець, і до щоки юнака щось доторкнулося. Альбрехт злякано розплющив очі. Нікого поруч із ним не було. Насторожено подивившись на всі боки, він виглянув на вулицю.

Там де шкіру не захищав одяг з’явилися сироти.

Усе залишалося як раніше, боятися було нічого. Повернувшись у намет, Альбрехт загасив свічку та ліг спати.

На ранок у нього було таке відчуття, що по ньому хтось потоптався.