Розділ 11. Наслідки

Альбрехт

Альбрехт сидів на невеличкому пні, крутячи в руках мисливський ніж — єдину річ, що залишилася від минулого життя, якщо не рахувати персня з хризолітом. 

Йому здавалося, що пам’ятатиме до кінця днів усе, що сталося в Рамплурі. Але спогади поступово стиралися. Все рідше згадував той жахливий день. І як швидко він тоді зрадив країну, у якій прожив більшу частину свого життя. Він ніколи не відчував любові до імперії Каталі. Та й зараз — нічого до Фероманська.

Та всередині все ще боліло. Вигідно не прив’язуватись ні до чого — проте з Радою так не виходило. Відстань лише посилювала біль від її відмови.

Навколо лунали чоловічі голоси, відволікаючи його від гнітючих думок. Наступного дня після балу Альбрехт попросив Мерліна дозволити йому приєднатись до одного з патрулів, щоб охороняти кордон. Великий герцог не був у захваті, але дозволив поїхати.

Капітан Радислав був веселуном, але це не заважало йому добре прочухати підлеглих. Альбрехт знав, що загін отримав наказ стежити за ним і тримати подалі від сутичок. Його це дратувало. Він не збирався ховатися за чужими спинами. Його обурювало, що до нього ставляться як до дитини.

Патруль мав приєднатися до прикордонників — ходили чутки, що хтось намагається її перетнути. Повернення до столиці було ще не скоро. Альбрехт сподівався, що за цей час щось придумає. Було б добре зникнути із Зарганса назавжди. Усе, тільки б не бачити Раду. Навіть якщо вона покине цей час, її тінь залишиться в тому замку. Кожен його сантиметр нагадуватиме про неї.

Альбрехт насупився, намагаючись відігнати спогади. Йому хотілося провалитися крізь землю.

— Ваша Величносте, вирушаємо за десять хвилин! — підійшов один із воїнів.

Хлопець кивнув і підвівся з пенька. Підійшов до Бадді, який був прив’язаний неподалік, і перевірив сідельну сумку.

«Альбрехте, ти ж герцог!» — її слова раптом прорвалися в пам’яті.
«Чому вона це сказала?» — він не міг знайти відповіді.
«Хіба вона не знала? Брехня!» 

Альбрехт роздратовано вдарив кулаком по сідельній сумці.

«Єдиний, кого я можу ненавидіти, — це себе! І своє безглузде життя!»

Бадді стривожено пирхнув, відчувши тривогу господаря.

— Все добре, Бадді. — тихо сказав Альбрехт, погладивши коня по шиї. — Наступний привал ще не скоро. Сподіваємось, що обійдеться без пригод.

Минулого разу він їхав цією дорогою у Зарганс. Тоді — таємно, тепер — щоб оберігати її. Іронія долі.

«Чому вона здивувалася, коли я сказав, що герцог?» — думка не покидала його голову.

Перевіривши спорядження, Альбрехт зачекав ще кілька хвилин, а потім сів у сідло. До кордону було далеко, й тепер там було небезпечніше, ніж три місяці тому.

* * *

Кілька днів до того.

— Ваша Величносте, Великий герцог! — до покоїв Мерліна вбіг задиханий слуга.

— Що трапилось?! — Мерлін відклав книгу. Серце стислося від недоброго передчуття. Він не хотів відпускати брата.

— Нещастя, Ваша Величносте! — вигукнув той, ще не оговтавшись.

Мерлін насупився. Він не терпів, коли говорять загадками.

— Під час ранкового обходу в замковому парку вартовий знайшов дівчину. Вона була непритомна, вся мокра. Схоже, провела там ніч!

— І хто вона? Прислуга? — полегшено видихнув Мерлін, зрозумівши, що з Альбрехтом усе гаразд. Та тривога не зникла.

— Ні... Рада Вольфрам! — злякано прошепотів слуга.

Погляд Мерліна став крижаним. У нього майнула думка, що вона зробила це навмисно, щоб маніпулювати ним.

— І що з нею? — стримано запитав він.

— Ми викликали лікаря. Він зараз у її покоях.

— Чого ми чекаємо? — рішуче підвівся Мерлін і рушив до дверей.

Дорога до кімнати Ради зайняла з десяток хвилин — замок був величезний, а її покої знаходились в іншому крилі. І сам він свого часу подбав про цю відстань.

Не стукаючи, Мерлін відчинив двері. Першим він побачив лікаря, який саме складав інструменти. Потім помітив дівчину на ліжку — лоб її вкрив піт, щоки палали, вона щось марила, судомно сіпаючи головою.

— Ну, лікарю, що з нею? — поцікавився він.

— Запалення легенів. Вона всю ніч провела на холоді. Не можу нічого обіцяти. Вона може не дожити до ранку.

Очі Мерліна розширилися. Хоч він і злився на неї, але не бажав їй смерті.

— Що значить «померти»?! Робіть усе можливе, щоб вона одужала!

— І ще... Вона постійно згадує ім’я вашого брата. Я чув, він поїхав сьогодні. Йому треба сказати!

— Не треба! — Мерлін зціпив зуби. — Рятуйте її.

Рада раптом закашлялася й судомно стиснула ковдру. Погляд Мерліна спалахнув люттю. Тепер йому стало зрозуміло, чому Альбрехт так швидко залишив замок. І він був впевнений: причина — вона.

— Слідкуйте за її станом! Якщо щось зміниться — негайно повідомте! — наказав Мерлін, розвертаючись.