Розділ 10. Розбите серце

Після того вечора Мерлін почав уникати зустрічей з нею. Кожного разу, коли Рада намагалася поговорити та попросити вибачення, слуги повідомляли, що він зайнятий і не може її прийняти.

Великий герцог був розлючений. Бо він справді повірив, що вона не чергова шукачка грошей. Дозволив їй знаходитися поряд з Альбрехтом. Заохочував. Напевно їй було мало, що його брат став спадкоємцем трону. 

Ще декілька днів тому Великий герцог замислювався над тим, що Альбрехт та Рада чудово виглядають разом. Він бачив, як світилися очі брата поряд з нею. Якби то була його воля він прийняв би цей мезальянс. Але не зараз.

Тепер треба було її якнайшвидше відправити додому. Серпанок злетів з його очей.  Мерлін бачив як сильно вона впливала на його брата. Альбрехт був немов зачарований нею. Вона легко могла задурити йому голову. І ще ті чарівні обладунки… 

Мерлін досі не зміг розшифрувати їхнє послання, тому вірив своїм людям, які стверджували, що обладунки мають справжню магічну силу.

Але Мерлін не знав, що було вже занадто пізно щось робити. З кожним днем Альбрехт закохувався у Раду все сильніше, і магія тут не мала жодного значення. 

Вона не покидала свої покої. Не хотіла ні з ким спілкуватися. Відтоді як він востаннє бачив її, зникли апетит і сон. Нічого не приносило радості. Хлопець відганяв від себе суперечливі думки, намагаючись вірити, що між ними все залишилося як раніше.

Коли не залишилося сил тримати це в секреті, Альбрехт вирішив зізнатися у всьому. Навіть якщо вона посміється з нього і відповість у звичній манері, він буде радий. Лише б побачити її.

Підперши голову рукою, Альбрехт дивився на палаючий вогонь у каміні. Півтора місяця тому вони готувалися до першого спільного балу. Юнакові хотілося повернути час назад.

* * *

Рада стояла, спершись на балюстраду, у криваво-червоній сукні з золотою вишивкою на ліфі та об’ємними рукавами. Усе було як тоді… кілька місяців тому. Того балу вона чекала з нетерпінням. Вони з Альбрехтом вечорами сиділи в його покоях — танцювали, лежали на дивані й розмовляли про все на світі. Тепер це кудись поділося.

Минув майже тиждень відтоді, як вона скоїла фатальну помилку. І весь цей час Рада дорікала собі за той крок. То була відверта дурість. Вона не раз намагалася поговорити з Мерліном, вибачитися. Але коли це не вдавалося — ховалася у своїй кімнаті, аби не зустрічатися поглядом з Альбрехтом. Їй було соромно дивитися йому у вічі. Найбільше Рада боялася втратити його дружбу. Якщо хлопець подумає, що вона використала його, аби наблизитися до його брата — це буде справжня катастрофа. Вона навіть не знала, що б тоді сказала.

Дивлячись униз, де сходами піднімалися гості, Рада шукала очима Мерліна. Але минала хвилина за хвилиною, а його все не було. Зітхнувши, вона повільно рушила до бальної зали.

Настрій був огидний, але показувати це було не можна. Хоча у ті часи ще не було телекамер, плітки все одно розносилися швидше за інтернет.

Притримуючи сукню, аби та не волочилася по підлозі, Рада з усмішкою увійшла до зали. Щоб не почуватися ніяково, вона заздалегідь вивчила палацовий етикет. Тож косих поглядів зараз майже не було.

— Міс Вольфрам, доброго вечора! Мене звати Роберт Герцог! Чутки про вашу красу вже розлетілися по всьому Фероманську! — вклонився темноволосий чоловік із закрученими вусами. — Для мене велика честь зустрітися з вами!

— Дуже приємно! — відповіла Рада, трохи зніяковівши. — Але невже я така знаменита?

— Хто ж не знає прекрасну діву-войовницю!

Рада усміхнулася ще ширше. Їй було приємно це чути. Але дурний черв’ячок у голові знову почав точити сумніви.

— Ви герцог?

— Ні! Це моє прізвище. Я — маркіз Роберт Герцог!

— Дуже приємно з Вами познайомитися! А тепер, перепрошую, мені потрібно знайти Великого герцога. — м’яко, але рішуче відповіла Рада. Її інтерес до чоловіка згас.

Згадка про дурне пророцтво не додала настрою. Пробираючись через натовп, Рада продовжувала пошук. Вона дуже сподівалася, що Великий герцог хоч зараз її вислухає.

Він з’явився через кілька хвилин. Рада озирнулася, почувши його ім’я, і зраділа — нарешті! Підхопивши спідницю, дівчина поспішила до нього.

Мерлін тим часом піднявся до свого трону. Він ніколи не танцював.

— Ваша Величність… — почала Рада, але Мерлін її перебив:

— Не зараз. Я зайнятий.

— Але ж…

— Потім. — навіть не обертаючись, кинув він і продовжив вітати гостей.

— Я хочу вибачитися.

— Та невже? Як незвично чути такі слова від тебе. — сказав Мерлін з насмішкуватим, майже зневажливим поглядом. — Цікаво, що б ти сказала, якби в тебе все вийшло?

Рада хотіла відповісти, але в горлі стояв клубок. Вклонившись, вона відступила. До нього вже підійшли інші гості. Побачивши, як знову з’явилася усмішка на його обличчі, Рада стиснула кулаки.

— Старий козел! Це ти перший до мене руки простягнув! Міг би викинути мене з покоїв одразу, як зрозумів, що я п’яна! — дівчина кипіла від злості, тепер навіть більше на нього, ніж на себе.