Розділ 10

Після цього вечора Мерлін наче став уникати зустрічі з нею. Коли Рада намагалася поговорити з ним, його слуги говорили, що він зайнятий і не може її прийняти.

Насправді ж Великий герцог був сердитий на неї. Бо у якийсь момент він повірив, що перед ним не чергова шукачка грошей, а справді талановита та доброзичлива людина.

Думки, щоб скоріш відіслати її у майбутнє навідували Великого герцога все частіше. Йому не подобалося, як дівчина впливала на його брата. Альбрехт був ніби зачарований нею. Вона могла легко задурити йому голову. Він ходив за нею скрізь. А до того ж ті чарівні обладунки. Мерлін досі не зміг розшифрувати послання, тому йому залишалося вірити своїм людям, які казали, ніби то обладунки справді мають чарівну силу.

Але Мерлін не знав, що вже було пізно щось робити. З кожним днем Альбрехт закохувався у Раду все сильніше, і магія тут була ні до чого. Відтоді як він бачив її в останній раз зник апетит і сон. Нічого вже не приносило йому радості. Хлопець відганяв від себе суперечливі думки. Йому хотілося вірити, що між ними все залишилося по старому.

Коли сил страждати не стало, Альбрехт вирішив зізнатися у всьому. Нехай вона краще посміється та відповість у звичній їй манері, ніж ця невідомість. Лише б побачитись із нею.

Підперши голову рукою, Альбрехт дивився як підстрибує вогник у каміні.  Півтора місяця тому вони готувалися до першого в їхньому житті балу разом. Юнакові хотілося повернути час назад.

* * *

Рада стояла, спершись на балюстраду, у криваво-червоній сукні з золотою вишивкою на ліфі та об’ємними рукавами. Все було як тоді… кілька місяців тому. Той бай вона чекала з нетерпінням. Вони з Альбрехтом вечорами сиділи у його покоях. Танцювали, сиділи на дивані та розмовляли про все на світі. Тепер це кудись поділось.

З моменту як вона скоїла фатальну помилку пройшов майже тиждень. Увесь цей час Рада дорікала собі за цей крок. Це було дурістю з її боку. Дівчина весь тиждень намагалася поговорити з Мерліном та вибачитися. Коли це не вдавалося, вона закривалася у своїй кімнаті, щоб зайвий раз не бачитися з Альбрехтом. Було дуже соромно дивитися йому у вічі. Більше всього Рада боялась тепер втратити дружбу з ним. Якщо хлопець подумає, що вона використала, щоб підібратися до його брата буде щось страшне. Раді було важко уявити, що вона скаже на таке.

Дивлячись униз, де сходами піднімалися гості, Рада поглядом шукала Мерліна. Але минала хвилина за хвилиною, а його все ще не було. Зітхнувши, дівчина пішла у бальну залу.

Настрій був жахливим, але показувати це було не можна. Хоча у цей час ще не було газету і на щастя телекамер, плітки розносяться швидше інтернету.

Притримуючи сукню, щоб не волочилася по підлозі, Рада, усміхаючись, увійшла в бальну залу. Щоб не відчувати більше незручностей дівчина прочитала палацовий етикет. Зараз косих поглядів майже не було.

- Міс Вольфрам, здрастуйте, мене звати Роберт Герцог! Чутки про вашу красу розійшлися по всьому Фероманську! - вклонився темноволосий чоловік із закрученими догори вусами. - Для мене велика честь зустрітися з вами!

- Мені дуже приємно! - усміхнулася Рада, зашарівшись. - Але хіба я така знаменита?

- Ну, що ви?! Хто ж не знає прекрасну діву-войовницю!

Дівчина ще ширше посміхнулася. Їй лестили слова незнайомого чоловіка. Але дурний черв’ячок знов прогриз дірку у її мозку.

- Ви герцог?

- Ні! Це моє прізвище! Я маркіз Роберт Герцог!

- Приємно з вами було познайомитися! А тепер, вибачте, мені потрібно знайти Великого герцога! – Рада втратила до нього інтерес.

Згадка про дурне пророцтво не додала радості. Пробираючись через натовп гостей, Рада продовжила свої пошуки. Вона сподівалася, що у натовпі Великий герцог хоча б захоче її вислухати.

Великий герцог з'явився у бальній залі через декілька хвилин. Рада озирнулася, коли почула його ім'я. Зрадівши, що, нарешті, його знайшла, дівчина підібравши спідницю, швидко пішла до нього.

Мерлін до цього часу підійшов до свого трону. Ще ніхто не бачив, щоб він хоч колись танцював.

- Ваша Величність... - почала, було, Рада, як Мерлін її перебив.

- Не зараз! Я зайнятий!

- Але ж…

- Потім. - чоловік навіть не повернувся в її бік, продовжуючи вітати гостей.

- Я хочу вибачитися.

- Невже? Як незвично від тебе чути ці слова. – мовив Мерлін, кинувши на неї зневажливий погляд. – Цікаво було б послухати, що б ти казала, якщо в тебе все вийшло.

Рада хотіла йому заперечити, але клубок у горлі не дав їй це зробити. Вклонившись, вона відійшла від Мерліна.  До нього у той час підійшли інші. Побачивши, як повернулася на обличчя посмішка, Рада стиснула кулаки.

«Старий козел. Ти сам до мене руки потягнув! Міг викинути з покоїв відразу, як зрозумів, що я п’яна!» - дівчина злилася на нього тепер більше ніж на себе.

Відійшовши до стіни, Рада сіла на диван.

«До біса цей бал. Поїхати б кудись. Навіщо мені ті герцоги, маркізи графи… Я хочу повернутися додому!»

Тепер Рада була впевнена, що це не Мерлін. Вона глибоко занурилася у свої думки, не звертаючи уваги на танцюючі пари неподалік.