Альбрехт, пришпоривши коня, під'їхав ближче до Ради. Дівчина спочатку навіть не помітила його присутності. Не відриваючись вона дивилася на ворота міста. Вони під'їхали до Кенза вже давно, але комендант - граф Джордж Карбрі відмовився відчиняти ворота.
Альбрехт був збентежений. Розповідь Мерліна і те, що являв собою сам граф, сильно відрізнялися.
- Скоріш за все наші плани змінюються! Гарсе, повідом обстановку! Біля воріт щось змінилося? – звернувся Альбрехт до чоловіка у кольчужній сорочці.
- Ні, Ваша Високість! Як тільки ми під'їжджаємо до воріт, у нас випускаються стріли. Граф Карбрі не бажає вас бачити, і велить, щоб ви забиралися геть!
- Йому сказали мету нашого візиту? Ми не хочемо воювати з ним. - про всяк випадок ще раз запитав Альбрехт.
- Так! Саме після цього на моїх людей обрушився град стріл.
- Як він сміє! – обурилася Рада. - Якщо він не схилить голову перед Великим герцогом, той сам прийде сюди. Тоді Карбрі не те, що посаду, голову не збереже!
- Дівчина каже правду! – зауважив Гарс. - Мерлін наказав повернути всі відібрані королем Колгарі землі! І якщо граф Карбрі відмовиться йому коритися, швидше за все, його стратять!
Альбрехт переглянувся з Радою. Як все просто: неугодний – страта.
– Думаю, треба ламати ворота! - сказав чоловік повернувшись до крон-герцога. Гарс був досвідченим воїном, тому Мерлін призначив його помічником брата. Йому було наказано у всьому слухатись Альбрехта, але якщо той не впорається, взяти завдання на себе.
- Скільки на це піде часу? - вивчаюче подивився на залізні ворота Альбрехт.
- Ворота дуже міцні! Важко сказати точно!
- В нас немає часу! Ми й так витратили чотири дні, щоб сюди дістатись! А нам треба за десять днів повернутися у Зарганс! Мерлін поставив просто нездійсненне завдання! – пирхнула Рада, махнувши рукою у бік міста. - А дорога до Заргансу не менше тижня!
- У нас і справді немає часу! Треба щось вирішувати!
- Великий герцог розраховував, що у вас із графом Карбрі не виникне проблем! Добре, що він не доручив вам захоплення Тизона! Ви навряд з цим впоралися б! – заявив Гарс.
Рада та Альбрехт обурено переглянулись. Чарівні обладунки, що були на них, дозволяли їм спілкуватися подумки.
«Ми билися під Рамуром! Мерлін нам довірив цю справу! Ненавиджу, коли в моїх здібностях сумніваються! – Рада стиснула кулаки, продовжуючи дивитись уперед
«Гарс каже, що бій при Тизоні передбачався, а ось у Кензі – ні! У нас із собою недостатньо воїнів, для штурму! Я хоч військову справу знаю набагато гірше за Гарса, але й мені зрозуміло, що якщо ми штурмуватимемо місто, нам кінець! Він нас просто перестріляє зі стіни» - відповів їй Альбрехт, навіть бровою не повівши.
- І що ви пропонуєте, Гарсе? – вголос сказав Альбрехт.
- Потрібно пробувати штурмувати ворота! Рано чи пізно проб'ємося!
«Ти бачив, яка зброя у воїнів на стіні?! Вони нам наблизитись не дадуть, не те, що піднести таран до воріт! До того ж у нас його поки що немає! Я перевірила, вони майже повністю складаються із заліза! Я не можу їх відкрити»! – сказала Рада.
«А якщо спробувати знову заклинання Марлета! Як тоді у Рамурі!
«Ми тоді чудово спрацювали! Але нам ніхто навіть не подякував! А якщо знадобиться це заклинання, а ми його використовуємо? Тим більше ми не знаємо, як воно подіє! Вперше ми перетворилися на акварітіса, а вдруге на грифони! Ал! А що той чоловік на нас дивиться? Я його не бачила в нашому загоні! - здригнувся Рада, побачивши поблизу незнайомого чоловіка, одягненого у форму герцогства.
– Відставити штурм! Повертаємось і йдемо! - раптом видав Альбрехт.
– Як? Наказ Великого герцога! - дуже здивувався Гарс.
– Тут я головний! У нас недостатньо воїнів, щоби пробити ворота! Тож нехай граф Джордж Карбрі радіє! Він переміг! – голосно сказав Альбрехт. - Поки що!
- Але, Ваша Високість!
– Ми й так втратили час! У нас багато справ і без того! Ми повертаємось у Зарганс негайно! - підвищив голос Альбрехт.
Гарсу нічого не залишилося, як піти повідомити цей наказ іншим воїнам.
«Розумно вигадав! – криво посміхнулася Рада. - Ти теж думаєш, що це шпигун Карбрі?!
«Перевіримо! У мене є план! Жаль, що у нас немає плаща невидимки! Потрібно простежити за цим чоловіком! Якщо наші побоювання підтвердяться, він нас проведе до міста!» - по його обличчю ніхто б не запідозрив, що вони подумки спілкуються.
Вони відійшли убік, але так, щоб не випустити з уваги підозрілу особу. Воїни були незадоволені наказом відступати. Їм не хотілося так просто йти. Деякі в загоні у відриту говорили, що Мерлін поставив керувати ними дітей. Так вони називали Раду та Альбрехта.
- Слухайте мій наказ! Сховайтесь у лісі, щоб усі думали, що ми пішли! Я з Радою спробую пробратися до міста. – пошепки сказав Альбрехт, переконавшись, що нікого, крім Гарса, поруч немає.
- Але, Ваша Високість! Це небезпечно! Великий герцог не підтримав би це! Дозвольте я піду з вами!
- Ні! Залишайтесь із загоном! Ми все вирішимо!
- Коли ви збираєтесь повернутись?
- Якщо до вечора ми не повернемось, штурмуйте ворота!
Гарс і Альбрехт обмінялися поглядами та розійшлися.
"Ну?" - запитливо подивилася на нього Рада.
«У нас часу до заходу сонця! Не вийде так, потрапити в місто, скористаємося заклинанням Марлета!»
Вони вдали, ніби йдуть разом зі своїм загоном. Але потім причаїлися в яру, зарослому чагарниками.
Незабаром вони побачили, що чоловік, який їх зацікавив, повертається. Очевидно, він пройшов недалеко. На якийсь час у загоні їх замінили інші люди. Рада та Альбрехт подбали, щоб шпигун особисто побачив, як вони надягають плащі з капюшонами. Тепер такі ж люди все ще були в загоні.
- Ходімо. – прошепотів Альбрехт, і вони обережно вилізли з яру.
Через густий ліс навколо їм було де сховатися. А ось коли вони вийдуть на узлісся, там доведеться постаратися. Раду та Альбрехта тішило те, що вітер дме не з їхнього боку. Вони боялися, що можуть відчути їхній запах.